Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Про вовка промовка, а тут і вовк на поріг. Тільки погомоніли про Василя Журбу, аж і сам він заявився в Слободі, прямуючи на той берег Кальміусу. Оксана його й упізнала: так, це він, той, хто зустрічав їх біля редутів Самарського ретраншементу, як вони тікали з ногайського полону і потім возив Тараса й Омелька до пана кошового отамана, коли той Тарасові ордер на любов видав, а донця Пугача велів зело пильно шукати на Запорожжі, але не знаходити…

З появою в Кальміуській Слободі Василя Журби й урвалося тихе щастя Оксани, що до того здавалося таким надійним і таким міцним. Це він, невгамовний осавул Василь Журба, побратим Омелька Пугача, переманив до себе Тараса, забравши в неї чоловіка, єдину її любов і опору в цьому світі, а в маленького Омелечка батька рідного… Як глянула на Тараса, коли він зустрівши осавула Журбу, на радощах з ним обіймався та тричі навхрест за звичаєм чоломкався, називаючи його «паном-братом» (Журба, чоломкаючись, так теж величав Тараса «паном-братом»), так наче щось у душі в неї обірвалося і серце холодком тривоги пройнялося – ой, не бачити, мабуть, їй уже завтра чоловіка коханого, ой зманить Журба її Тараса в небеса, як старий журавель молодого журавля… І до того Тарас наче аж із заздрістю поглядав на козаків, які переправлялися через Кальміус на донський берег і наче поривався за ними, та щось його ще стримувало. А як побачив Журбу, як кинувся до нього, побратима свого старшого, розпитуючи куди він з козаками зібрався, то й відчула: не втримає вона Тараса біля себе. Урвалося її щастя. А відчувши те, запечалилась, наче зів'яла, щось обірвалося в грудях і ясне сонце в душі за хмари чорні грозові зайшло… Пригортаючи до себе Омелечка, що наче щось відчувши, теж принишк, зажурено сама до себе співала:

– Ма-амо, чому… не… нещаслива? – доскіпувався син, і вона відповідала синові словами пісні, що в ті дні бриніла й бриніла в її душі:

У ті дні Тараса як хто підмінив («Ой, мабуть, йому наврочено», – бідкалась Соломія і не знала як зарадити доньці), зробився сам не свій, занепокоївся, захвилювався, як птах перед вирієм, та все бігав до Журби і його козаків і там наче оживав…

А в першу ніч, як у Слободу прибув Журба, Тарас і додому ночувати не приходив – вертівся на березі Кальміусу, де похідним табором розташувався загін осавула – чи тепер вже наказного полковника – Василя Журби. Між козаками, які налаштувалися іти в далекий похід, почувався, як між братами. А вранці, примчавши додому, не погомонівши навіть з дружиною, заходився свою шаблюку гострити (хоч вона й до того гострою була), наконечник ратища ще і ще гострив, міряв порох, розсипаючи його по торбиночках, рахував пригорщами кулі і теж по торбиночках їх розкладав, то в коня підкови оглядав, то сідло, то щось там у збруї лагодив, а дружини й сина мовби й не помічав. Тільки відмахувався од них: потім, мовляв, потім… А що – «потім» – хто його відає. Оксана з-за сліз і світу вже не бачила, але Тарас все одно не помічав дружини, і коли вона пробувала з ним погомоніти, лише нетерпляче відмахувався:

– Зараз ніколи з жінкою теревені правити. Таке времня настало, а ти… Чи забула, що за козака заміж виходила? Терпи, ти ж тепер козачка. А козачка має чекати козака свого з походу… Наше ж від нас ніде не дінеться. Кажу ж, зараз таке у світі затівається, а ти… Потім, потім поспілкуємося…

А коли потім, як козаки Журби вже лаштуються переходити бродом Кальміус. Спробувала погомоніти з Тарасом Соломія, але він слухав її у піввуха і недовго, а тоді своєї заспівав:

– Потім, потім… Зараз таке затівається, таке!.. Козаки в похід за волю лаштуються, а ви, тіточко Соломіє…

Савка, бачачи сльози дочки, тільки-но розкрив рота, аби з зятем хоч словом перекинутись, як Тарас і обірвав його:

– Сиднем-гніздюком, як ви, пане осавуле, стали, я ставати не збираюся, тож нема нам об чім і говорити-ба-лакати. Не багатство, не шляхетство, не старшинське звання в мене на мислі, як у вас – треба дядька Омелька виручати, адже він за нашу волю і за нашу кращу долю! Гуртом її, укупі, всі разом і виборемо.

– Розбійник він з великої дороги! – із серцем кинув осавул, і вони ледь не побилися, бо Тарас нагороїжившись, став на захист донського правдоборця. Савка аж відскочив од зятя і руками замахав: