Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Тю, тю, навіжений, тю-тю бішаленний! Якщо вже такий дурний, то їдь на Дон і поза Доном! Там вас війська цариці чекають, і по голівці за бунт не погладять.

А шибениць у матушки Росії на всіх вистачить – і на своїх козаків, і на наших підпомагачів.

І скільки той Журба побув у Слободі – два дні й одну ніч, а зманив за собою Тараса. Усе кинув коханий – і Оксану, і сина та й подався з козаками Журби на той берег Кальміусу – навіть на сльози Оксани, на благання-вмовляння не зважив.

– Пропадеш у чужих краях! – кричала Оксана. – Не на весілля ж їдеш, а на бій смертний.

– Ти права – на бій смертний. А що загину, то… Такою буде моя доля. А вона в козака відомо яка: сьогодні живий, а завтра… Завтра, що Бог дасть, а Бог справедливий, дасть те, що ти заслужив. Не плач, дружинонько, жіночко моя люба, ти ж козачка. Знала за кого заміж ішла. Поїду! Будь-що-будь, а поїду. Козакові завжди мандрівочка пахне. Та й має бути в поході козак, а не триматися за жінчину спідницю! Тож не журися, не побивайся. Козак я, а тому й поїду з козаками. Куди вони – туди і я. Яка їх, братів моїх, доля чекає, така і в мене буде. Або загибель, або побіда, а висиджувати на Січі старшинство, як то робить твій батько, не буду. Не для того я від пана на Січ тікав і до Полтавського куреня січовиком записався. Поїду. Сьогодні ж і поїду на Дон!

– У чужу чужаницю?

– Край, де за волю б'ються, мені не чужим буде.

– Але ж з рідної землі їдеш, з України.

– Де я буду, там і Україна зі мною буде, і цього мені досить.

Дивлячись на коханого очима повними сліз, Оксана раптом тихо заспівала:

Тарас, зазираючи їй в заплакані очі та витираючи долонею сльози на її щоках, і собі підхопив знайому пісню:

Відгадати – відгадала, але це його не спинило. Затявся на своєму:

– Чекай мене вірно, дружинонько-козачко, чекай, як і належить дружиноньці-козачці чекати козака з походу!..

Вона й чекає…

Батько супиться.

– Оце назнав зятя! Думав надійний, а він… Зірвиголова! До тих бунтівників, за якими шибениця плаче, подався? Їхнього хліба захотів скуштувати? За волю засвербіло поборотися – так ніби в нього вдома волі не було. Ніхто ж його тута не гнобив, вільним козаком був, а бач…

– Не інакше, як наврочено йому, – зітхала Соломія.

І де він, милий її – хто його знає. Ні слуху, ні духу, ні привіту, ні отвіту. Як поїхав за Кальміус з козаками Журби, так наче крізь землю провалився… Згодом, правда, почали доходити чутки, що Тарас Кожум'яка в похідного полковника Василя Журби чи не права рука, що вони разом з Омельком Пугачем, він же по-тамтешньому Пугачов, десь на Поволжі з царськими військами кріпко б'ються…

Вірила тому і не вірила. Раділа, що хоч якийсь слід пропалого чоловіка відшукався, але не знала чи радіти тим чуткам, чи плакати.

– Живий буде – повернеться твій голуб, – підбадьорювала її Соломія як могла. – Не суди його зі своєї жіночої дзвіниці. Козак він, а який козак погодиться сидіти в жінки під боком? Козаки – вони лицарі, товариство їхнє – лицарське. То й не заважай йому лицарем бути, аби його потім совість не мучила, що від небезпеки біля жінки ховався. Захотів покозакувати – хай козакує! Повернеться ще кращим як був. Та й де він іншу таку, як ти знайде? Ще й сина має. Жди його з синочком, з Омелечком маленьким, виглядай з дороги і він, коханий твій, одного разу й заявиться: здрастуй, жіночко, здрастуй, синочку, скаже. А ось і я.

– Але ж як тяжко милого з дороги виглядати! День тоді як вік.

– Що вдієш, дочко, така вже наша доля жіноча – чекати. Гарно чекати, славно чекати, коли є кого… чекати! Гірше, коли й чекати нема кого. Тоді кругом біда, тоді справді хоч вовком завий!..

Батько ні-ні, але ще бурчав:

– Гарний Тарас, нічого сказати! Кинув жінку з сином, а сам… Край світу завіявся, в чужі краї поперся невідь чого і невідь за чим. Так ніби йому місця вдома не було. Чи, може, на Дону кращу вже собі назнав?