Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Не судилося, хоч його полковники Ємельянов і Стодола в січні сімдесят четвертого і приїздили на Січ за збройною допомогою. Та й багато повстанців, ховаючись від царських військ, пробиралися на Січ у пошуках рятунку.

Але ще вірили в перемогу повстанців і в Слободу прибували все нові й нові загони і просто групки, після далекої дороги ставали на березі Кальміусу табором на день-другий, очікуючи тих, хто відстав, підгодовували коней і самі, подістававши ложки, купно всідалися коло казанів з пшоняним кулешем, що його під зоряним небом біля багать засмачували салом, і спали, де хто простелив чумарчину, підіклавши під голову часто власний кулак…

А другодні бродом – вище Слободи за Лисим яром, де через річку тягайся піщані мілини й на кінець літа з'являвся брід – перебиралися на донський берег і зникали в чужій стороні. Багато хто – назавжди. Прощаючись, хвацько казали, що їдуть на Дон, а звідти на Яїк-річку пособляти свому цареві виборювати кращу долю та волю – як ніби вона, голота неприкаяна, знала, що таке краща доля, адже її ніколи не мала…

Коли Савка слухав ті, як він казав, теревені, то тільки головою хитав:

– Хай спробують ще й ці. Коли набридло жити, хай у землі полежать. Тіко чого туди спішити, квапитись, як там все одно всі будемо, як кожному надійде черга. А поки живеш – про життя думай, обживайся краще, а на плаху завжди можна встигнути. Думають, вони більші вумники за тих, які раніше них починали, а скінчили чим? Поклали голови свої молодецькі на плахи! Руки-ноги їм спершу відрубували, а вже потім і голови сікли і все верталося на круги своя. Бо ж недарма сказано у Святому Письмі: не суди, то й не судимий будеш. Берешся за шаблюку, отримуй шаблюкою по власній шиї, бо шаблю крім тебе вміють тримати й інші. Як у світі поділено на бідних та багатих, на старшину й голоту, такечки й буде, покіль сонце в цьому світі сяє. А вони… Райської жизні похотіли. А що буде, як у всіх райське життя настане? Що буде, як пекло зникне, га? Як же дізнаються тоді про рай, з чим його порівняють, як пекла не буде? Ні, раз уже без пекла не можна бути, то й раю без пекла теж не буде. Ось тільки нам завжди чомусь більше раю хочеться, а хіба ж його всім настачиш…

То зненацька виявляв нечувану для нього щедрість і заходжувався роздавати охочим поборотися за кращу долю та волю сало і торби пшона для кулешів, у слобожанських рибалок у такі дні купував в'язки сушеної риби і роздавав її охотникам, які збиралися переправлятися через Кальміус на той берег. А декому так навіть і коней давав, що й зовсім було дивиною.

– А чого, хай їдуть. А раптом на моїх кониках виборють кращу долю і волю, га? За молодості і я колись був таким, на підйом легким. Тіко що, так і хапався за шаблю та біг, де куча… Теж вроді як за правду боровся, за волю і кращу долю. Але – відбігав своє. Хай вони тепер побігають, а мені ниньки й осавулом непогано. А там, дасть Бог, і до кошової старшини дослужуся. А чого? Не святі горшки ліплять, казав мій дід. Та й сам я не з лопуцька.

І так, бувало, розщедрювався, що навіть Соломія його не впізнавала та стримувала. Не впізнавала в такі дні свого батька й Оксана, а він замріяно казав:

– Ех!.. Коли б я був молодшим. Літ так на двадцять, їй-богу, теж поперся б на Дон. А так… Пізно вже. Та й життя мене пом'яло, крила мої підрізало. Чи, може, й поумнів нарешті, га? Тепер я наче та риба, яка шукає де глибше…

Аж тут на запорозьке прикордоння такі чутки почали доходити, що спершу їм ніхто й віри не йняв. Та й не могло такого бути – хіба що уві сні таке може пришитися. Почали пасталакати, що насправді дядько Омелько Пугач – чи по-їхньому Ємельян Пугачов, – насправді ніякий не донський козак, а – страшно й сказати – цар Петро Федорович! Не більше не менше! Його буцімто хотіла колись вбити рідна жінка і царську владу в нього відібрати, але він, хоч і втратив владу, сам чудом-дивом спасся, довго світами блукав – під прибраним ім'ям донського козака Ємельяна Пугачова (він же Омелько Пугач), а це об'явився, відкрився і на Поволжі збирає народне військо – з козаків, селян, міщан, з інородців, башкирів та калмиків, і збирається вести їх на Москву й Петербург, аби невірну жінку покарати, законну владу собі повернути і дати народу волю, адже під час блукання надивився, що з народом пани творять…

Ось до нього, на річку Яїк, де він отаборився, і заквапилися запорожці, козаки, селяни та міщани з Лівобережної та Правобережної України й Слобожанщини. І буцімто їх збирає і в загони гуртує якийсь осавул Василь Журба-Злий, уже в чині наказного полковника. (Чому він Злий? А Бог його знає – життя таке, що ні від чого бути добрим!) Згодом, правда, виявилось, що ніякий він не Злий, що то їхній знайомий осавул Василь Журба, побратим Омелька Пугача по війні з турками, який його до кошового Калнишевського возив…