Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– А наше весілля ще й не закінчилося, – зітхнула Оксана.

– Догуляємо іншим разом – як волю здобудемо. А покедова – прощайте та лихом не поминайте Пугача-малоросіянця, котрий з Дону-батюшки.

Оксана ще й справді і почує, і наслухається про дядька Омелька, але те станеться пізніше, через рік…

А тоді вона з тривогою в серці, що чомусь сполошено в грудях колотилося, ходила берегом сюди-туди, в неспокої дивлячись, як Тарас веслує човном на той берег, а донець позаду пливе у тіні корми.

Він плив, не виймаючи з води рук, тільки голова над водою, власне борода й ніс стирчали.

Спершу вона бачила голову, а далі, як збільшувалась відстань між берегом і човном, голова зникла.

Коли вже човен доходив до того берега, донець пірнув, під водою проплив до прибережних зарослів куги та рогозу, й затаївся там.

Бачила, як човен ткнувся носом у пісок, один з прибулих, певно старший, ускочив у човен, щось сказав, і Тарас повернув назад до свого берега, везучи в човні незваного гостя – він непорушно бовванів посеред човна.

Другий прибулець, товариш його, залишився на березі й знічев'я щось там шпурляв і шпурляв у воду. їхні коні стояли на кручі. Та ось по якомусь часі (Тарас з прибульцем, який усе ще стояв у човні бовваном, уже долав середину річки) на кручі вигулькнула знайома постать. Омелько Пугач? Що він задумав?

Той прибулець, котрий залишався на березі, стояв спиною до кручі й отже, не бачив ані коней, ані Омелька біля них.

Оксана почала здогадуватися, що задумав їхній весільний батько і за сумісництвом піп.

Ось він вигулькнув між кіньми, прудкий, легкий, наче не йшов, а низько над землею пронісся-пролетів, поляскав рукою гнідих по шиях, певно, заспокоюючи їх, мить – і опинився в сідлі одного з них. Наче там зроду-віку й був. Козак!

Істиний козак, для якого кінь і друг, і брат, і товариш, і батько рідний. Сидячи в сідлі одного коня, другого прихопив за повід, бо коли він з гиком та свистом – як на Дону кажуть, «с удалью» – помчав з кручі, аж сорочка позад нього здулася пузирем і лопотіла, наче в нього виросли крила, другий кінь побіг поруч.

Ясно, донець прихопив його, аби земляки не могли скористатися ним і кинутись у погоню. А так, доки коня найдуть – та й де вони його нашвидкуруч знайдуть на пустельному березі, – з нього й слід прохолоне.

Мить і весільний батько зник з кручі – певно, спустився в низину.

Зник, як його й не було.

Козак, котрий знічев'я шпурляв камінці на березі, зачувши гикання та свист, різко оглянувся, як уже коні, зменшуючись, зникали за кручею, заметався берегом, але доки він вибирався на кручу, чіпляючись перев'яззю шаблі за кущі, з коней і тупіт затих, то він, опинившись наверху, забігав сюди-туди і з відчаю стрельнув з пістоля в небо.

А той, що був з Тарасом у човні, теж вихопивши пістоль, вистрелив у небо над Кальміусом і щось закричав. Розмахуючи пістолем в руці, не втримався на хисткій плоскодонці, не зберіг рівновагу й лантухом шубовснув за борт – аж бризки шугнули вгору!

Тарас на веслах сміявся.

Оксана сміялася на своєму березі…

Молодятам тоді було як ніколи весело, і вони як ніколи були впевнені у своїй будучині – неодмінно сонячній, незахмарено-щасливій, адже все найгірше – теж були певні – для них вже залишилося позаду, а попереду, започатковане їхнім весіллям, почнеться тільки нове, неодмінно нове життя на берегах благословенної Золотої Річки.

Так вірилось, вірилось кріпко і кріпко хотілося, аби так і було.

А про те, що насправді їх чекало попереду, які пригоди і лихі трапунки, молоде подружжя тоді, першого дня після весілля, і не підозрювали.

А втім, усьому свій час – і добру, і злу, щастю й нещастю, лихові й приязні, сміхові і сльозам…

А поки що вони сміялися: Тарас у човні посеред Кальміусу, над яким уже потягнувся в піднебессі журавлиний ключ, Оксана – на березі Золотої Річки…

Загалом – і про це треба ще раз нагадати – 1772 рік був найщасливішим роком у житті осавулової доньки Оксани Пишногубівни, яка звідтоді, як і годиться, стала носити чоловікове прізвище Кожум'яка.

– Тепер ти дружина козака, а тому – козачка, – сказав їй батько, і пишаючись, що в нього донька – дружина козака.

Батько після «Ордера на любов» кошового Калниша («Сам Дід, сам Дід видав, а військовий суддя на ордері срібну свою печатку вліпив!»), нарешті змінивши гнів на милість, визнав зятя ледь чи не за кращого серед усіх зятів. Ба, навіть, пишався ним, як рідним сином, усім при нагоді й без неї хвастав, що тільки його дочці на всім Запорожжі пан кошовий отаман Війська Запорозького низового видав «таку бомагу», яку до того нікому на любов не видавав, тож кращого зятя як у нього годі й шукати, бо кращого і немає, і бути не може. (Що, що, а похвастати пан осавул і вмів і любив!) Зі своєю ключницею, котра вже давно стала господинею його хутора, Савка нарешті таки узаконив як і належить шлюб, і Соломія стала і де-юре господинею хутора в Кальміуській Слободі на східному пограниччі січових вольностей і так непомітно взяла у свої руки і самого осавула, і все господарство, що до біса гоноровитий та амбітний Савка незчувся, як і опинився під жінчиним каблуком. І частенько, бувало, звідтоді казав: «Ми з Соломією…» або: «Моя Соломія як скаже – так наче зав'яже! Сам кошовий тоді не попре проти неї, вражої баби!» Челядь, яка зверталася до нього з чимось по господарству, тепер тільки й чула: «Ідіть до пані Соломії, як вража баба (це в його устах звучало як найвища похвала), звелить – такечки, значить, і буде. А моя справа – козакування!..» Хоча Соломія («вража баба») ні-ні, та й у саме його козакування втручалася й іноді навіть гасала – чи не від повноти щастя? – конем до бекету (з якихось там пір вража баба почала полюбляти гасати конем!) і серед бекетових козаків наводила лад. «Істино вража баба, – дивувався осавул. – Та з такою і сам дідько не зладить».