Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Ловко, ловко ввернув розстрига, – перешіптувалися між собою слобожани-весільчани. – І де Савка роздобув такого попа?

А «розстрига» тим часом вже співав молодим (і голос у нього гарний, милозвучний) «Многоліття», а скінчивши спів, благословив на столі яства й питія та запросив гостей дорогих здійняти чаші свої во славу молодих, за їхню любов і довге подружнє життя.

А вже за якоюсь там чаркою, як за столами було шумно і гамірно, раптом звелася Соломія (Савка тіпнувшись, здивовано й насторожено скинув на лоба чорні брови свої й навіть нахмурився – що ще затіває язиката й метка його жіночка?)

– Люди добрі й хороші, – почала Соломія, звертаючись до весільчан. – Звиняйте, що не все у нас на весіллі виходить так, як має бути.

– А ось і так у вас, так! – загули весільчани. – Не гніви Бога, Соломіє, усе на вашому весіллі так, як у людей має бути.

– А я кажу: так і трішечки й не так, – гнула своє жінка (Савка вже совався на лаві й намагався шпигнути жінку під столом у стегно). – Не штрикай мене, чоловіченьку, в ті місця мого тіла, які ти любиш пестити, – з усмішкою, що й геть обеззброїла чоловіка, одказала Соломія. – Кажу, трішечки не так, бо за звичаєм батьків наших та дідів треба було нам на весіллячко наше наварити медовухи – чи не так кажу? І медком пригостити молодих. Солоденьким медком. А потім їм щодень підносити по чарці солоденького медку аж цілий місяць. Щоби од того меду у них перший місяць життя їхнього був медовим – чи не так кажу? Щоб солодко-солодко їм було.

– А це вже молоді, а вони у нас бойові, хай самі подбають, аби їм солодко було, – підморгнув Омелько. – Хай такечки любляться та милуються, то й буде їм мед та медовий місяць!

– Воно й такечки, – погодилася з ним Соломія, – але було б ще лучче, аби ми таки медку наварили. Та не встигли. Коли варити, як у нас і дня зайвого не виявилось. То я тільки й устигла оце, – в руках Соломії невідь звідки взявся пучечок квітів з дрібними волосистими суцвіттями і такими ж колосками, – нарвати у степу медової трави – так у нас, на Вкраїні нашій зветься сіє зілля. Його вручаю молодим – щоби запахущим та солодким був у них місяць медовий. Засушіть ці квіти, і хай вони будуть за сволоком у вашій хаті, яку ви ще збудуєте, нагадувати вам про весілля ваше, про те, що має у вас бути гірка солоднеча. Мед і солодкий, і водночас гіркий – як і життя наше. Будуть у ньому й солодощі, буде в ньому й гіркота – все у волі Божій. Пам'ятайте, що без гіркоти люди не живуть, а з гіркотою і солодке до вас прийде.

Савка, вже не криючись, закохано дивився на Соломію – так ось яка вона, виявляється, у нього. Прямо бісова баба, зух-молодиця. Усім носа втерла і сказонула від душі й добре. Еге, тільки в нього така жіночка файна, тільки йому дісталася… І від почуттів, що нахлинули на нього, Савка простягнув руку і під столом легенько вщипнув Соломію за круте стегно та ще за одне делікатне місце – так він виявляв свою любов, і Соломія це розуміючи, не образилась, а тільки посміхнулася йому – теж з любов'ю…

Уже зійшло сонце – спершу червоне, без променів і тепла, а потім воно хутко зробилося золотистим і, дихнувши теплом, почало осявати землю, а весілля на хуторі в осавула Савки Пишногубого, на якому гуляла вся Слобода Кальміуська, усе ще чаркувало, танцювало й співало, віншуючи молодих, яким сам пан кошовий отаман, сам Дід – про те неодноразово говорилося за столом – видав – нечуваний до того випадок! – ордер на любов, чим дуже пишався осавул, раз по раз не стомлюючись нагадувати гостям дорогим, що його дочку, незрівнянну Оксану, благословив на любов сам отаман Війська Запорозького.

А втім, гуляли до нового сонця лише найвитриваліші весільчани, а ті, хто не належав до таких чи поспішив перебрати зілля огненного, яке щедро лилося за столами у хаті й у дворі – кому не вистачило місця під дахом, – так ось такі вже хропіли – хто де впав – у хаті й у дворі, і навіть на вулиці – зібрався такий весільчанин під ранок іти додому, та далі як за хвіртку й не здолав шлях. Через них переступали витриваліші й робили своє – танцювали-співали, пили-гуляли на втіху собі та молодим свайбували на довгі літа щасні.

Коли вже сонце із червоного зробилось золотистим і по-денному гарячим, Омелько Пугач вийшов з молодим у двір подиміти люльками та чомусь і забарилися.

Спохопившись, де ж молодий, чого це його довго не видно, Оксана у весільному вінку (її ще чекав ритуал знімання вінка й одягання на голову очіпка з наміткою, адже вона вже віднині і до віку заміжня жінка) і собі вийшла у двір, але ні Тараса, ні донця там не було. Ні серед тих, хто ще сяк-так сновигаючи, тримався на ногах, ні серед тих, хто по-богатирському хропів посеред двору.