Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Десять літ скитався наш цар-государ, аби дізнатися як живе простий народ, а це вже, слава тобі Господи, об'явився. Побачив страждання народу, то й вирішив об'явитися на три роки раніше положеного строку. Щоби всіх підневільних за собою повести. І на Дону та в Росії буде тоді воля, і на Запорожжі та в Малоросії… Коли з'явиться наш, народний цар-государ?

Кажу – ось-ось…

І об'явиться він під ім'ям простого донського козака…

Під яким?

Поки що сіє тайна є. Але скоро, дуже скоро вона стане всім відома…

Так що кажу вам: братчики любі, годі нам терпіти, пора вже коней сідлати, шаблі попередньо поголивши, мушкети готувати, порохом та свинцем запасатися й підемо разом з його величністю Петром III, царем нашим народним – за волю і кращу долю боротися!..

– Ой, страшнюще ж ви говорите, дядечку Омельку, таке, що й слухати лячно, – зізналась Оксана, присовуючись ближче до Тараса і далі від донця. – Таке, що й не второпаєш що й до чого…

– Як почнемо – всі второпають. Від Дону до Петербурха всі второпають, але декому тоді вже пізно буде. Кінчається їхнє времня!

– Я вас, дядечку, таки й справді почала боятися. Іноді думаю, хто ж ви насправді? За кого ви себе видаєте? Чи – намірились видавати – як краще не знаю сказати. Іноді мені здається, що ви й не донський козак насправді.

Омелько довго мовчав, попихкуючи люлькою та за звичкою пальцем порпаючись у своїй бороді, а тоді, підхопившись, сів.

– А насправді я – донський козак, дочко. Принаймні був ним. Ну, ще весільний батько твого нареченого, а тепер уже чоловіка. А ще – хорунжий Війська Донського. Як не як, а офіцерський чин маю. І ще один маю чин, але про нього… про нього потім. Усі почують і ви почуєте – Расея-матушка ще про мене заговорить. І прокляне. Одна Расея-матушка, а друга, друга… може коли й згадає, що був, мовляв, такий разудалий донський козак, родом малоросіянин, із українських черкасов. Та – годі про це. Усьому свій час. Прийде й наш час, коли й про нас півні на святій Русі запіють.

А тепер, молодята, ходімо на ваше весілля: гулять – так гулять, день ще тільки починається.

Але на весіллі Омелькові Пугачу більше не вдалося побувати. Тільки він те сказав, як по той бік річки, на завжди пустельному й безлюдному донському боці негадано з'явилися два вершники з сумками, притороченими до сідел. Вони спинилися на кручі напроти Слободи й один з них гучно крикнув:

– Агов, сусіди?!. Агов, черкаси!.. Прийміть донців у гості.

– О!.. Кажись дідько земляків приніс, – буркнув Омелько і швидко присів біля човна, стараючись, аби його не видно було з-за борту.

– У нас кажуть: незваний гість… – почав було Тарас, але на тім боці його не дослухали.

–І в нас кажуть: гірше татарина. Тіко ми по дєлу. От нашого атамана к вашему полковнику. Говорят, у вас скрывается наш перебежчик, беглый хурунжий и вор…

– Ніякого збіглого хорунжого у нас немає і не було.

– Об этом мы и потолкуем с вашим полковником. Гони лодку, хлопец, будя языком болтать, а там мы сами разберемся, кто у вас…

– Доведеться тобі, Тарасе, пливсти за ними на той берег, – з-за човна тихо озвався донець. – Бо інакше від них не відчепишся. І хто ж це, яка бісова личина застерегла, що я тута? Чи не Вихрест бува? Щез він, як крізь землю провалився. Міг і махнути на той берег, а перші пости донців звідсіль недалеко. От і застеріг їх… Але так чи інак, гадать нема коли. Пливи до них, хлопче, на той берег, а я – за тобою крадькома та спідтишка. Пора вже й мені на Дон повертатися, а вони хай мене шукають тута, у вас.

– Але ж вас там схоплять, батьку мій весільний.

– Вовка боятись – у ліс не ходить. Якщо ті двоє що й схоплять, то хіба що облизня. А як далі буде, то, як сліпий казав: побачимо, хто кого. Може, я їх, може, вони мене, а тіко нічиєї в моїй грі не буде. Сідай на весла, а я за човном непомітно попливу, виставивши з води хіба що носа… А ти, молодая, чи вже молодуха, – до Оксани, – покедова зоставайся щаслива. Любові тобі й чоловіку твоєму та миру. Та хоч іноді згадуйте дядька Омелька. Дасть Бог ще зустрінемось. Ви ще почуєте про донського козака Омелька Пугача. На Запорожжі я все, що задумав, зробив, з ким треба було зустрітись – зустрівся, пора й на Дон повертатися та за діло велике братися. Або пан, або пропав, а двічі, кажуть, не вмирати. А раз усе одно доведеться – хоч праведник ти, хоч грішник. То краще життя не за так оддам, а продам. Та подорожче. Більше всього я на Дону не довго забарюся, подамся на річку Яїк до тамтешнього козацтва. Зело кепсько їм там живеться, гноблять їх нещадно. Не кажучи вже за башкирів та калмиків. Чи й руських селян. Розпалю пожежу! Ой, розпалю!