Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Виглянувши за хвіртку частоколу, Оксана побачила їх на недалекому звідти березі Кальміусу, куди полого збігала вулиця і подалася до них – незважаючи на ніч, проведену за столом і в центрі уваги, не пішла й не побігла, а наче на крилах полетіла – легко і радісно.

Тарас сидів на човні, що ткнувся носом у прибережний пісок, а донець, стоячи по коліна в річці, дивився у воду як у люстерко і шаблюкою своєю підправляв собі бороду, що геть розрослася на його парсуні…

– Поперла, як бур'янище на забутому городі, – загледівши Оксану, поскаржився Омелько. – Вимахала, як у старого діда і мене вже й справді ваші люди за попа-розстригу сприймали, а я ще ж молодий козак. Га, Оксано, молодий? Я тебе молодою величав, повеличай і ти мене хоч разочок молодим, га? Га?

– Молодий ви, молодий, дядечку, – заспокоїла його Оксана, сідаючи на борт човна біля Тараса, тепер уже чоловіка свого.

Омелько вправно орудував лезом шаблі й у воду летіли шматки його бороди.

– Як ти, кохана жіночка моя, – пригорнув Тарас молоду свою дружину. – Мені все ще не віриться, що ти моя. Уже – моя! – крикнув він так, що Омелько здригнувшись, ледь було не відчикрижив собі шмат щоки з бородою, а тому тільки сердито сплюнув.

– Але, дядьку і батьку мій весільний, я все ще не можу отямитись від негаданого щастя.

– І я теж, – озвалася Оксана.

– Щоб ви ніколи й не отямлювалися від щастя! – заглядаючи у воду, бурмотів донець, вправно орудуючи шаблюкою як ножицями і справді вже стаючи на позір значно молодшим.

– Глядіть, не перестарайтесь, дядечку Омельку, – сміялась Оксана. – Бо як повернетесь на свій Дон, ваша жінка й не впізнає вас – скаже якийсь парубок прибув!

– А я тому молодий, що й не жив ще, а тілько починаю жити і надумане вершити.

Упоравшись з бородою, задоволений Омелько сунув шаблю до піхов, вибрів з річки й присів на піску біля молодих.

– А чого це вас, дядечку Омельку, з Тарасом так довго не було із Січі? Ледь дочекалася вашого повернення.

– А того, що Тарас разом зі мною по запорозькій вольниці помотався. Мав я на Січі з деким зустрітися – і з козаками, із старшинами, погутарити з чесним народом, спільне діло обмізкувати. От і забарилися. А згуртував я ваших козаків на спільне діло, на діло велике, на справу, може, й навіть царську.

– На яку, яку?

– На царську, дочко, – без тіні усмішки пояснив Оксані. – Тих, хто готовий новому цареві служити, збирав-гуртував.

– Але ж у нас немає царя, – подивувалася Оксана. – Чула, що в Петербурзі цариця якась є.

– Та є, щоб… Щоб їй і добра не було, німкені клятій, повії та шльондрі солдатській і генеральській! – раптом зі злістю, що так не пасувала до гарного ранку, вигукнув донець, чим аж наполохав Оксану, бо ж мала його за доброго й лагідного. – А цар у нас буде. Цар Петро Фе – Об’явиться.

– А де ж він візьметься?

– Об'явиться.

– Таке чудне ви говорите, дядечку Омельку, що аж страшно стає.

– Багатьом воно спершу чудним видасться – чує моє серце. А потім і не чудним буде. Як збагнуть, що будуть вони служити не якомусь там цареві, а свому, народному…

– А хіба царі бувають нашими, себто народними?

– Не були, так будуть. А чо? Хіба чорний народ не може собі царя мати? Не все ж дворянам. Урвалася коту масляна, тепер наше времня настає. От ви, запорожці, самі собі кошового вибираєте, а чого ми собі царя не можемо виговорите, га?

– Дак то ж кошовий, – невпевнено протягнула Оксана, – а то… цар. Ой, чудне ви говорите, дядечку Омельку, чудне і страшне.

– А в мене, як у того ведмедя, що я його за вашим весільним столом згадав. У нього десять пісень і всі про мед, а в мене сто пісень і всі про народну неволю, про долю нашу кріпацьку, горьовану. А хто як не свій цар, наш народний, нам її покращить? За нашою допомогою, ясна річ. І-іть, що я вам, молодята, скажу, – розійшовся донець, і очі його заблищали, і в них спалахували якісь іскорки ще далекої грози, яка вже ось-ось прийде й сюди. – Не всі царі погані, не всі злії та лихії. Трапляються серед них такі, що за простий народ – не дивуйтеся! – горою стоять. Тіко їм дворяни прокляті палиці в колеса встромляють, добрих царів зі світу білого зживають – ось чому ми їх і не знаємо. Дворяни залишають тіко царів до народу недобрих, а ми думаємо, що всі царі такі лихії. А то ж тіко перебрані, бо добрих зі світу білого зживають дворяни. Як от Петра III… Чулись про такого монарха руського, законного? Аби він бува не дав волі чорному народові, жінка його, Катька-німкеня, шльондра солдатська та генеральська, разом із дворянами та любасиками, возлюблениками своїми, у Петербурзі мужа вбила, а сама на престол вилізла – царювати і нами правити, та нас прямцем у могилу заганяти… І-іть, ще більші права, перелюбка, дворянам пороздавала. Та своїм милоданам. Навіть указ видала «Про вольності дворянські». Не народні, а дворянські. Щоби дворяни народ ще більше той… до нігтя! Щоби гнобили, значить, кровососи нас! Вони й гноблять. А чого б і ні? Права теперя мають, які нам і не снилися. От від чого у нас такі біди превеликі, такі ярма та кайдани тяжкії. А повернемо Петра III на престол… Ні, ні, не загинув він. Насправді, – повідаю вам найбільшу тайну – його величність під час двірцевого перевороту спасся. Чудесним робом. І з Петербурха мерщій ходу! Звідтоді десять літ минуло і де Петро за цей час тіко не побував, ховаючись від дворян та від Катьки, зміюки, яку на своїх грудях пригрів! І в Києві був, і в Польщі, і в Єгипті теж був, і в Римі, і в Царгороді! І навіть на Тереку та на Дону! А в Царицині довелося збіглому і в хурдизі посидіти. Але Господь допоміг йому вирватись.