Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– У нас, у Кальміусі чиста вода, – гмикнула Соломія.

– Кальміус згадали? – насторожився Пугач. – А чи він бува не махнув на той берег, га?

– Потрібен він донцям, – відмахнувся осавул.

– Може кому й потрібний. Та дідько з ним, – махнув Омелько рукою. – Будемо вважати, що він той… на крилах полетів. А ми на радощах, що наша взяла, можемо йому й простити провини його тяжкії – мо' й нам колись простять провини наші. Хай поки що Вихрест побігає, політає, а там видно буде. У нас зараз інше на мислі – згідно ордера кошового маємо Тараса й Оксану благословити на любов та подружнє життя. Не гоже се діло відкладати – чи багато в нашому житті таких добрих трапунків лучається? Та й у молодих, – підморгнув, – нетерпіння…

– Але ж у нашій слободі – ні церкви, ні попа, – забідкалась Соломія. – Треба в Самарську паланку їхати.

– Обійдемось. Якщо дозволите мені за попа побути, – зголосився Омелько. – Я серед вас найстарший, то й побуду в молодих попом-батюшкою. А Тарасові заодно можу й батьком весільним побути – ви мені в сім ділі поможете, тож гуртом молодих і благословимо на щастя та подружнє життя.

– Е-е, не гоже так, – втрутився Савка. – Не коня продаємо, єдину дочку заміж віддаю, має бути все, як у людей.

– Ми ж люди, то й у нас буде все, як у людей, – озвалася Соломія.

– Чого се діло відкладати? Завтра вже понеділок, підуть будні. А свайбу краще зіграти в суботу чи неділю. Субота вже минула, а неділя ось-ось має підоспіти. То чому б нам…

– І не справити сьогодні весілля? – закінчив за неї Савка. – Ще півдня у нас і ціла ніч є. То давайте завершимо сей обід, вип'ємо по келиху за молодих та й заходимося коло весілля.

Випили з охотою, закусили неквапом і зі смаком.

– Добре живемо, – радувався душевному спокою Савка. – Та і як же інакше – раз бо на світі живеш, тож треба всмак жити, з охотою і радістю – тілесною й душевною…

І ще випили, і ще закусили.

І ще довго неспішно бесідували, радуючись неділі, гарній днині, а тоді Савка звівся, перехрестився і прочитав завершальну після обіду молитву:

– Дякуємо тобі, Христе Боже наш, що Ти наситив нас земними Твоїми благами, не позбавив нас і Небесного Твого Царства. Але як Ти прийшов, Спасе, серед учеників Твоїх і мир дав їм, прийди й до нас і спаси нас. Дякуємо Тобі за даровані яства і питіє. А ще дякуємо Тобі, що послав Ти нам у душі наш мир і спокій і гарну бесіду за цим недільним столом. Амінь!

– Амінь! Амінь! Амінь! – підхопило все товариство.

– А тепер будемо такечки діяти, – розпорядився Савка. – Гуляти – так гуляти! Весілля – так весілля! Тарас з Оксаною, молоді наші, підуть по слободі, як і годиться згукають на обід, на весілля своє слобожан, а ми з Соломією займемося льохом та коморами, дістанемо звідти все, що пити можна і їсти, та й заходимося накривати столи.

– Амінь! – підсумував Омелько. – Я теж готовий. От уже не думав, не гадав, що на Запорожжі, на своїй милій Малоросіянці ще й на весіллі побуваю і молодих на щастя та долю благословлю!.. А похмелившись вранці та Богу перед далекою дорогою помолившись, махну через Кальміус на Дон свій, а там… Що буде – те й буде. А буде, мабуть, мені лиха, й пені багато, тож відведу душечку на вашому весіллі, Тарасе й Оксано, живіть у мирі, злагоді, любові.

З давніх-давен в Україні, чи не з часів ще Слов'яно-Русі вінчання складалося з двох частин: обручення і, власне, вінчання.

Обручення починалося ще задовго до вінчання, коли батьки молодих, вперше зібравшись разом, укладали між собою договір, даючи згоду на шлюб дітей своїх, домовлялися про умови шлюбу, а також обмінювалися подарунками і за прадідівським звичаєм вишиваним рушником з'єднували руки молодих.

І хоч часу вже не було на обряд обручення – в обід мало початися саме весілля – зранку батьки молодих (від нареченої – Савка з Соломією, від молодого – Омелько Пугач із сусідкою Пишногубих Христею) все-таки здійснили його – хоч і нашвидкуруч.

Та й пов'язали руки молодим вишиваним рушником, на полотні якого німо співали червонясті півні…

Жених, як і годиться, поцілував наречену і вручив їй – теж, як і годиться, – перстень (його молодому тихцем сунула в руку Соломія із своїх запасів) з перлинкою, що так і сяяла (молода теж сяяла коштовною перлинкою).

Потім весільні батьки обмінялися хлібом, поляскали один одного по руках і рукобиття те було гучним, розпили за традицією могорич.

– За те, що берете нашу дівку, – піднявсвій келих Омелько.

– За те, що берете нашу дівку, – підняв свій келих Савка.