Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

А чого – і сам не відає. Найшла якась морока на чоловіка та й годі. Нидіє світом білим. Побачив те лукавий, прикинувся чоловіком і приходить до пустельника.

– На тобі, – каже, – каламарчик з порошком, понюхаєш – буде наче вдвох. Сумувати перестанеш, не відчуватимеш себе самотнім.

Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, удруге, утретє, чхнув – і стало йому весело. А нечистий – тут, як тут. (Його ж де й не сій, він і там вродить.)

– А що, – питає, – як тобі?

– Весело, – одказує пустельник. – Наче вдвох.

– На ж тобі зілля і люльку, – каже безп'ятко. – Покуриш – буде наче втрьох.

Покурив пустельник і повеселішав ще дужче, люлька йому вірною подругою стала. А на третій день знову заникнув нечистий.

– А що, – питає, – як?

– Весело, – одказує пустельник, – наче втрьох.

– На тобі каламар з каплями. Як вип'єш – буде наче вдесятьох.

Випив пустельник, і стало йому наче вдесятьох. Як заспіва, як підніме поли! Пішов гопака навприсядки.

А лукавий усе носив і носив йому тютюн та горілку, доки й зовсім не розвеселив пустельника і не привчив його пити й курити… Так ото ми звідтоді і п'ємо і куримо, щоби нам було веселіше і не так самотньо в пущах нажився.

Пахнув голубим димком з люлечки своєї вишневої, примружився.

– А що, хороша моя казочка?

– Хороша, батьку, дуже хороша.

– Ну, а як хороша, то розказуйте, що ви за люди і в якій нагальній справі завітали до нас…

А приймав їх кошовий у великому дерев'яному домі під гонтою з великими вікнами й кахлевою піччю. І хоч там стояли м'які шкіряні фотелі, але гості скромно сіли на дерев'яні стільці за довгим столом, пахкали люльками, розказували господареві.

Почав Василь Журба.

– Так оце, пане кошовий, батьку наш, прибули до тебе за радою, за ласкою і захистом такі люди: Тарас Кожум'яка, січовий козак нашого славного Війська з Кальміуської паланки, втікач з Миргородщини, якого Січ-мати прихистила, а батько Великий Луг благословив. А працює він в осавула Савки Пишногубого…

– Знаю такого кальміуського осавула.

– І ми його взнали. Особливо Тарас. Тож і шукає в пана кошового захисту. Не так для себе, як для любові своєї…

Звівши білі брови, кошовий з цікавістю дивився на молодика.

– Кохання своє захищаєш, сину? Це навіть цікаво й для мене, старого. Бо до мене з таким проханням щось і не пригадую, аби хтось приходив. Похвально, молодику, борони любов свою, бо як же нам без оної жити.

– А це, – представив Журба другого гостя, – сусід наш з-за Кальміусу, з Війська Донського Омелько Пугач.

– Омелька знаю, – у вуса посміхнувся кошовий, – з ним воював під Хотином і Ясами.

– І під Очаковим, – вставив Пугач. – На річках Ларзі й Кагулі.

– Що було, то було. Добре воювали донці, нема до них претензій. Але ми з тобою, пане товаришу Омельку, побесідуємо потім, а зараз хай слово тримає Тарас із Кальміуської паланки – що в нього таке з любов'ю лучилося, що маю в його сердечні справи втручатися…

– І він… кошовий отаман вас вислухав? – захоплено питалася Оксана, і карі очі її тихо сяяли. – І тебе, Тарасе, теж вислухав? А як він слухав? Не гнівався? Не дивився на тебе, як на розбійника, який украв дівчину в батька?

Тарас подумав і плечима стенув.

– Та ніби ж ні… Слухав як… як батько дітей своїх слухає.

– Але ж і пильно на нас дивився, – додав Омелько Пугач. – Так пильно, що збрехати йому, хоча б і хотів, не можна було. Наскрізь він кожного бачив, хто чим дихає і хто ким є насправді. А ми йому й виклали. Як на духу. Я ще додав: а тепер хай пан кошовий або карає нас, або милує – як йому зручніше.

– Найзручніше мені чинити по правді, – одказав кошовий і звівся.

Розказуючи це, Омелько теж зводиться. Дивлячись на нього, Савка й собі схоплюється, щось поправляє в себе на грудях, проводить руками по вусах і застигає.

– Отож, ходить кошовий та й ходить – попід вікнами, від стіни до стіни. Ходить і нічого не каже, а тільки люлькою своєю – пах, пах! За ним і в'ється голубий димок. А тоді нараз і зупинився. Супроти мене. – Розказуючи, Омелько теж ходив сюди-туди, а тоді наразі зупинився навпроти Савки – Савка аж відсахнувся. – А зупинившись, так на мене подивився, мовби поглядом своїм мене наскрізь пронизав. Він увесь сивий, тож і погляд мені його теж сивим видався. А тоді й рече: «Так ти, Омельку, не тільки добре воюєш супроти турків, а й ще виступаєш супроти своєї старшини?» – «Виступаю», – одказую. «І чим же вона тобі не догодила? Кажуть, старшина козакам дається од Бога».