Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Але ж то Вихрест хотів Тараса в мішку в Кальміусі втопити, – Соломія повернулася до Оксани. – Чи не так, дочко? (Уперше назвала падчерку дочкою.)

– Так-таки і було.

– Але хіба про те військовий суддя знав? – у свою чергу запитав Омелько присутніх (Савка люто смикав себе за вус). – Не знав. А скаргу на викрадення мав. Тож і видав наказ: спіймати Тараса Кожум'яку, січового козака, який, значить, у Кальміуській паланці працював табунником в осавула Пишногубого і таке там натворив… А тут і ми, втікаючи від ногаїв, примчали… Нас на Самарському ретраншементі й загребли – ще й розпашілих після втечі… Та Оксана про це відає, бо її теж разом з нами загрібали. Тілько її другодні відправили додому, а мене й Тараса під вартою – на Січ. Ось така, значить, приключка лучилася. Рахуба недобра. Фарсунок такий трапився з нами. Мусив полковник бекетовий виконувати наказ військового судді – він людина служила і звик старших слухати і накази їхні сполнять. Але нам ще й здорово повезло…

– Ой спасибі йому! – вигукнула Соломія.

– Кому? – здивувався Омелько.

– Та тому, хто вас порятував.

– А-а… Не перебивай, бабо, бо я й сам зіб'юся. Так ось, старшим у варті, яка мала нас відконвоювати на Січ, виявився осавул Василь Журба, мій побратим по війні з турками й татарами. Ми з ним чи не два роки гибіли на фронті – я у російському війську генерала Рум'янцева, а він у партії запорозьких козаків під орудою кошового Петра Калнишевського… По цій причині пан кошовий і мене знає особисто. Бо ж разом – і царські солдати, і запорожці – ходили на приступ… От побратим мій Василь, який Журба, і гуторить дорогою: мушу тебе, брате, в секвестор відправити, але не візьму непростимий гріх на душу! Хай мене хоч і на горло карають, а побратима по службі та війні клятій не видам. Сам у буцегарню піду, але Омелька Пугача на поталу не дам! Тож повезу вас не до військового судді, а до самого кошового отамана, до Діда Калниша. Повернувшись з війни, він зараз об'їжджає паланки та зимівники, перевіряючи, що там та як. А нині пронеслися чутки – Дід завітав до свого зимівника, що на річці Кам'янці в балці Водяній… Ось до нього ми й заявимося в гості. Мусить нас прийняти, він козаків завше приймає і всім допомагає, хто до нього з клопотами звертається. Розкажемо йому, які ми харцизяки, які розбійники та лотри і попрохаємо в кошового правди… Ми й заявилися…

Того літа кошовий отаман Війська Запорозького низового Петро Іванович Калнишевський (оскільки він був сином Калниша, козацького, до речі, старшини, то його ще величали Калнишем), використовуючи негаданий передих у, здавалося б, безконечній російсько-турецькій війні, з узбережжя Дніпровського лиману, а точніше з-під турецької фортеці Ачі-Кале (у російській вимові Очаків), де з козаками брав участь у боях, на недовгий час повернувся до січових палестин – нагальні справи потребували. Разом із суддею військовим, писарем, дияконом та похідною канцелярією кошовий здійснював плановий об'їзд запорозьких вольностей, зокрема зимівників у південних паланках. Віддаючи по ходу різні розпорядження, перевіряв, як готується провіант (хліб, сіно, а також олово та порох) для військових команд запорожців, котрі брали участь у війні (зокрема, із Старосамарського ретраншементу пришвидшив відправку військового спорядження на театр воєнних дій), цікавився видачею пашпортів козакам, які торгували рибою (були од них скарги), та стягненням мита з проїжджих, вирішував різні спірні питання й суперечки, а де була потреба, то й карав винуватців. (Досі пам'ятали зимівчани, як два роки тому під час такого об'їзду кошовий велів у Протовчанській паланці стратити козака Зиму, спійманого на грабунку.) І всюди, як міг, боронив нерушність земель і кордонів Війська Запорозького від самоуправств, що їх чинили російські офіцери, чиї команди розташовувалися на козацьких землях, як на завойованій території, вникав, як іде заселення вільних земель утікачами, селянами з обох Україн – Лівобережної та Правобережної й Слобожанщини, – переглядав цілі паки скарг та різних реляцій поміщиків про повернення їм збіглих селян, які на Запорожжі поставали козаками чи посполитими Війська Запорозького, або й понаймалися до праці в козаків-зимівчан, нагадав судді, що втікачів треба зело пильно шукати, але… не знаходити. Про що й повідомляти тих, хто вимагає повернути їм збіглих, а самим збіглим порадити змінити місце проживання, перебравшись куди-небудь у глухіші краї козацьких вольностей, переінакшити своє прізвище і там перечікувати покіль триватиме розшук. (Довго козаки потішалися над відповіддю кошового на прохання одного царського вельможі посприяти йому в купівлі у запорожців трофейних «арапів»: «Теперь здесь арапов нет, и потому сыскать не можно ни одного то и без денег, как обычая тут нет такого, чтоб продавать».)