Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Охоче розмовляв з бранцями, яких козаки повизволяли з турецько-татарської неволі і привезли з собою на Запорожжя, де їх і мали поселити, клопочучись, аби полонених добре облаштували на нових місцях. А ще кошового непокоїло, що не завжди самі господарі рихтувалися в похід, а відправляли замість себе своїх наймитів, тож якнайсуворіше зобов'язав козацьких старшин, аби вони, як наказ виступити в похід буде, самі в похід відправлялися, а не посилали замість себе найнятих; а ще перевіряв, як живуть наймані робітники по зимівниках та господарствах, нагадував, аби з ними своєчасно поновлювалися контракти і щоб молодикам давали бодай по 7 карбованців на рік – гроші тоді були добрі. Найманої робочої сили Січ завжди потребувала, але ж треба було й достойно платити робітникам.

Йому особисто вже нічого не було потрібно. Прожив він велике життя – на той час розпочавши дев'ятий десяток… Хоча в козаків то був ще не вік. Це тепер, казали вони, народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, так під собою і стежки не бачить, а запорожці у сто років тільки в силу вбиралися, тому й жили довго та весело. Бувало запитають у дев'яностолітнього діда: яка зима буде цього року, а він і одказує: а хто його знає, це треба старих людей запитати… Тож Калнишевський за такими мірками ще не був старим, хоч і розміняв дев'ятий десяток.

Усе його життя було віддане службі у Війську Запорозькому низовому. Юність припала на гетьманство Івана Мазепи, великого лицаря України, Калниш був свідком, як запорожці зі своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком виступили на боці Мазепи проти московської тиранії і після нещасливої для України Полтавської битви 1709 року були змушені піти в гірке вигнання, де кошовий Гордієнко в чужині очолить Олешківську Січ. Петро Іванович був сучасником гетьманів Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола, Кирила Розумовського, якому судилося стати останнім гетьманом… Розпочавши своє життя у 1690-му, Калнишевський завершить його у 1803 році в лютій соловецькій неволі, тож був свідком того, про що волів би не знати і не чути – як Москва крок за кроком знищувала Україну та її волю і продовжувала те робити й нині. На кошівстві йому залишалося ще бути три роки. Три останні роки перед вічною каторгою. Уже тоді кошовий відчував, чим це невдовзі скінчиться і сивів на очах… І була в нього тоді остання надія на поміч Божої матері, яка вважалася небесною заступницею козацького війська. До Богородиці козаки зверталися з молитвою, просили про допомогу в бою та захист під час навали ворогів. Ікона Богоматері висіла в Покровській січовій церкві.

«Избавлю и покрию люди моя» – було написано на іконі від імені Богоматері, до якої кошовий отаман з козацтвом звертався за допомогою.

«Избавлю и покрию люди моя», – відповідала Божа Мати, небесна заступниця козацтва і з тією вірою кошовий тоді жив і боровся – все з тим же царизмом, який захоплював землі січової вольниці. Усе йшло до знищення січового гнізда, це відчував отаман, але вдіяти вже нічого не міг… Але він ще був потрібний цариці та її уряду, адже кошовий отаман вів успішні переговори з Єдисанською та Буджацькою ордами, агітуючи ординців – на прохання російського уряду – про приєднання до Росії. А заодно сприяв планам Росії про відокремлення Кримського ханства від Туреччини і тому його поки що не позбавляли волі… А коли війна з Оттоманською Портою, що точилася протягом 1768—1774 років завершиться перемогою і Кримське ханство під виглядом здобуття ним «самостійності» буде приєднане до Росії, військова допомога Запорозької Січі вже не буде потрібна і тоді їй, а заодно й кошовому надійде край…

Волі залишалося ще на три останні роки…

Розпочавши дев'ятий десяток літ, Петро Іванович все ще був, як казали, «козарлюгою хоть куди» і дідуганом його ніхто не зважувався називати. Хіба що поштиво і ґречно: Дід. Він усе ще був дебелим, нівроку при силі та здоров'ї, ставним і легким на ноги, дідівство йому йшло тільки «на пользу», хоч сам він про себе казав, що вже не козакує, а тільки дідує – себто сторожує, оберігає Січ.

Але роки брали своє, й колишньої сили кошовий вже не мав, хоча й не подавав виду, тримався. Здебільшого відбувався відомим серед козаків жартом.

Запитали якось в козака, як здоров'я.

– Спасибі, нічого, – одказує. – Хоч мені вже й під сто літ, а здоровля не збавилось. Біля річки лежить каменюка, яку я піввіку тому не міг підняти, так і тепер не можу підняти – яке було здоровля, таке й зосталося.