Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– І справді, знайшов мороку – дівку питати? – гмикнула Соломія.

– А чого дівок ще й питати? У них у голові цвіркуни цвірчать.

– У тебе, гадати, соловейки щебечуть? – знову не втрималась Соломія.

– Але ж я не гультіпака який, не швендя.

Оксана була як оглушена і тільки зіпала повітря, якого раптом забракло такого гарного осіннього дня. Не тямила, що ж урешті-решт, відбувається – чи сниться їй така рахуба, чи насправжки? Виходило, що таки насправжки.

– Так ти, підосавуле, розпочав би се діло, як і належить – спершу бодай сватів би прислав, – дорікнув осавул. – А то… Здрасті, я ваша тітка!

– А для чого мені зайвий клопіт із сватами, коли я й сам усе можу провернути? – здивувався Вихрест. – Ось я, значить, ондечки Оксана – та й уся мова. Ви віддаєте, а я беру. Свадьбу гуляємо, і все тут.

– Ех, Вихресте!.. Якщо не жартуєш, якщо в тебе не замакітрилось, звичайно. Корову й ту довше вибирають, а ти… Та й узагалі, – уже розсердився осавул. – Називається, пообідали! З нагоди святої неділі посиділи! Не міг ти іншим разом заявитися, а не тоді, як ми по-сімейному сіли разом пообідати.

– Так віддасте Оксану чи як? – нічого так і не второпавши, Вихрест кліпав рудими віями. – Чого тут довго воду варити, га? Воду скіко не вари, вона водою й зостанеться. Сватають дівку, жених порядний – благословляйте. І вся тут річ!

– Ні, не вся, – рішуче озвалась Соломія (Оксана хитнулась, аби схопитися, але Соломія, смикнувши падчерку за руку, змусила її залишитися на місці). – Ти, Вихресте… Даруй, не знаю, як тебе звати.

– А я й сам не знаю, – ошкірився підосавул. – Усі – Вихрест, Вихрест… То в мене мовби й ім'я таке і хвамилія – Вихрест.

– Ти, Вихресте, кажу, як наче з неба до нас у паланку сію мить упав. Схопився, обтрусився, та: віддайте за мене Оксану! А роздивитися, що й до чого – не встиг. І хто за ким сохне, і хто за кого вже відданий. Хто кого любить і виглядає. Чи вдаєш, що нічого не відаєш, га? Наче вперше побачив Оксану і бовкнув: а дай-но я на ній женюся! А того й не знаємо?

– Це ви, пані Соломіє, не все знаєте…

– Овва! Що ми… не знаємо?

– Не знаєте, що я все… знаю. – І додав чи не з погрозою: – Знаю більше, аніж дехто думає.

– Тоді ти маєш відати, що в Оксани вже є хлопець, добрий парубок і ще один їй ні до чого.

– Другий і справді їй ні до чого. Але я знаю дещо про першого. Той хлопець не є, тітонько Соломіє, а був. Був! А це велика різниця. Був, – вишкірився Вихрест, – і загув! Га-га-а!..

– Чи ж бува не з твоєю поміччю?

– Я служу панові осавулові, що він наказує мені, те й чиню. – Вихрест уже по-хазяйському всівся за столом. – Наказав він мені якось Тараса підстерегти, к приміру…

– Ну, ти той… – осавул почав наливатися краскою. – Язик у тебе як… як помело в баби! Пасталакаєш казна що таке. Та й коли то було? А що було те… те вже й загуло. І все то… все діла служби. Давай краще вип'ємо – хоча б з нагоди неділі.

Але Соломія швиденько забрала карафку і поставила її кудись під стіл. Подумавши, те ж зробила і з пляшкою, що її приніс підосавул.

– А на моє добро рук не простягайте, – Вихрест витарабанив з під столу свою пляшку і заходився наливати. – Сам приношу, сам наливаю, сам і п'ю…

– Був та загув, кажеш? – Соломія пильно дивилася на Вихреста, і той під її поглядом почав соватись. – Ти щось знаєш про Тараса? Кажи, послухаємо.

– Знаю, – Вихрест пошукав за столом зайвої посудини і не знайшовши її, махнув рукою і сьорбнув зі своєї пляшки нахильці. – Що на Січі робиться, к приміру, теж знаю.

– А що ж на Січі… робиться? – насторожено запитав осавул.

– А те… Війська тієї Катьки, що в Петербурзі на троні сидить, потихеньку, але вже не криючись, заграбастують запорозькі землі. Амба нашим степам! Скоро тут генерал Рум'янцев зі своїми горлорізами хазяйнуватиме. А запорожців попросять… ги-ги… відійти в сторону. А в мене на цих зайд вихід є – можу замовити слівце перед руськими офіцерами. Ось так, пане осавуле. Так що псувати зі мною відносини не варт. Ще можу й знадобиться, як усім вам припече… А щодо Тараса… Дарма ви його чекаєте-виглядаєте. Не повернеться він до паланки. І він, і той перебіжчик з Дону, харцизяка Пугач. Зась їм уже сюди! Військовий суддя реляцію по форпостах розіслав – хапати їх! їх і схопили. Донця відправлять туди, звідки він до нас прибув – на Дон його рідний, а там уже донська старшина з тим лотром матиме справу – жити йому чи не жити. А Тараса… Тараса відправлять у Миргород, до пана його, абиштового товариша Йосипа Зарудного, який його невтомно вже не перший рік розшукує, збіглого хлопа свого. Ось така, значить, приключка-пеня лучилася з Тарасом! А я – надійний. Сьогодні підосавул, а завтра дивись і повний осавул. А там, дивись, і на отамана благословиться… Чи й полковником стану. Я такий!.. І зі мною ваша Оксана не пропаде. Тож про Тараса забудьте, не повернеться він більше в нашу паланку, а загримить до свого пана прямцем у його кріпаки-холопи! Та й буде бігати під канчуком. Отож і кажу: був він та… загув!