Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– А то ж із ким іще…

І залилася слізьми.

– Дурненька, – пригорнула її Соломія. – Коли б мені Господь таке щастячко послав – то тілько б раділа, а ти… Ось повернеться Тарас, народиться дитинка, дивись, батько й отямиться – а що йому залишиться робити? Тоді вже він розпрощається ж з дурною своєю забаганкою видати тебе за когось із заможної старшини, бо кому буде потрібна дівка з дитиною, га? Хоч не хоч, а благословить ваш шлюб. А поки що, батькові нічого не скажемо, дитино моя. І виду, що ти в тяжі, поки можна буде, не подавай, доки Тарас не повернеться.

А Тарас усе не повертався і не повертався.

Ночами Оксана благала місяченька, аби він світив миленькому, як він вертатиметься додомоньку, вдень сонце прохала, аби ласкавішим було до нього та не доймало його спрагою, осінню ж негоду благала не квапитись, а добру днину бабиного літа ще протриматися, а степ молила, аби він захистив милого в дорозі від лихих трапунків…

– Вам з неба високого все видно, – зверталася то до місяця, то до сонця, – зігрійте його ласкою своєю, відведіть од нього лихо-біду…

Минали дні, а Тараса все не було й не було і чути про нього ніхто нічого не чув, тож вже й Соломія почала непокоїтись:

– Чи ж не затримали бува на Січі твого судженого? – бідкалася. – Мабуть, доведеться казати батькові…

– Що… казати? – лякалася Оксана, хоч і знала що саме.

– А те… Хай звертається до військового судді, що він передумав. Що визнає Тараса за свого зятя, а тому просить звільнити його з-під орешту, якщо його затримано.

– Ви думаєте, батько на це погодиться?

– А що йому лишиться робити – як дізнається в якому ти стані? Краще мати нелюбого зятя, аніж дочку-покритку… Правда, осавул надто заклопотаний, ногайців бачили в степах, тож він і днює й ночує на бекеті, а як уляжеться… Як ногайців відженуть з паланки і він зітхне вільніше, ми й підкотимось до нього… Обрадуємо, – посміхнулася, – батька. У неділю, як усі зберемося за столом обіднім, так йому, підкотившись до нього, й викладу все… Погнівається, погнівається, погаласує, побігає, покричить, розмахуючи руками, та й погодиться. Бо й діватися далі нікуди. І сяде писати на Січ, аби відпустили зятька його дорогого і єдиного. Бо куди ж воно годиться, дочка дитя приведе, скажуть, що байстря… Ні, дитині потрібен батько, аби вона була законною, аби все було чин-чином… На тім, Оксано, й стіймо. Для батька це буде добрим… гм-гм…

дарунком, але після такої вістки, думаю герць його не вхопить. Переживе. Чекаймо неділеньки святої, коли він навіть полаятись до пуття не зможе. Гріх великий у неділю лихословити…

І настала свята неділенька, і сонечко підбилося десь під полудень і ніщо не віщувало грози. Принаймні, у природі. Савка примчав з бекету на свій хутір зголоднілий. Але й повеселілий, у доброму настрої – ногайських ясирників, людоловів клятих вдалося відігнати, тож одна гора з пліч осавула нарешті звалилася. Про другу він навіть і не підозрював. Поки що. Крикнув Соломії:

– Агов, жіночко моя мила, чи не пора вже нам і зубам роботоньку дати, га?

– Пора, чоловіченьку любий, пора, – охоче одказувала Соломія, непомітно підморгуючи Оксані. – Хоч сію мить готова на стіл подавати, тебе лишень чекали-виглядали.

І так віддано дивилася на осавула, так віддано, що Савка танув, як віск на сонці в промінні її променистих очей. «Гарна бісова молодиця, – красномовно свідчив його погляд, – хоч уже й моя, законна, а все ще не можу повірити й нарадуватися, що така дісталася мені… Мабуть, Господь таки й наді мною зжалився, коли послав мені таке багатство в спідниці…»

По хвилі осавулове сімейство сіло обідати. Власне, налаштувалося полуднувати, раде, що хоч і рідко, коли-не-коли, а таки збирається разом – як ось сьогодні.

– Добра свята неділенька, – сокоріла Соломія, носячись сюди й туди та накриваючи стіл.

– Бо заслужили в Бога таку неділеньку, – погоджувався з нею осавул і все хвацько підкручував свої вуса та непомітно від дочки намагався вщипнути Соломію за одне… мм… делікатне місце. Жінка вдавала, що вона страшенно гнівається, насправді такій дещо простенькій ласці та увазі чоловіка була рада-радісінька. Усе складалося на добре.

У світі Божому було ще не по-осінньому мило, сонечко лагідно сяяло над Кальміусом, звеселяючи світ білий («Хто вмер – той кається», – кажуть на Україні про такі дні), а тому всілися полуднувати по-літньому, на свіжому повітрі, у дворі під шовковицею – на чолі столу господар, по праву руч од нього ключниця Соломія, уже в ранзі господині, по ліву – осавулова донька, як і завше в ті дні після повернення зайнята своїми переживаннями, уся в собі, тож була трохи блідою, з синцями під очима і чомусь злякано позиркувала на Соломію, боячись, що ось зараз вона почне з батьком мову про вагітність… І багла тієї розмови і боялась її, бо відчувала, що доведеться як із кручі стрибати у воду…