Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Такі думки муляли дівчині душу, вона неспокійно совалась на татарському кобеняку, тож про можливу загрозу кочовиків і не думала. А в степу повсюдно клякла сонна тиша (козаків вона й насторожувала) – ані вітерця.

Спекота. Задуха. Запорозькі степи відкриті, ні з жодного боку не захищені високими горами чи лісами, тому завше сухі і до середини літа стають перепеченими на щедрому сонці. Тижнями й місяцями дмуть східні й південно-східні вітри, висушують землю, трави, відбираючи в них останні краплі вологи.

Це пізніше дослідники писатимуть, що запорозький степ має своєрідну особливість: «…відкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, перетятий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця». Північні окраїни були вологішими й родючішими, а південні безводними й бідними на зело. Чи не тому південна окраїна запорозьких теренів мала назву Дике Поле. «На цьому Дикому Полі, – зазначав ще Д. І. Яворницький, – рятівними оазами були лише нечисленні ріки та декотрі балки, на берегах і схилах яких утримувалася часом і в пекуче, сухе й безводне літо лісова і трав'яна рослинність.»

Лісів було обмаль. Та й росли вони здебільшого в низинних місцях, де і в суш зберігалася хоч якась волога та по берегах рік, озер, лиманів, на річкових островах, схилах балок, пагорбів. «Усі інші місця, – зазначає історик, – були безлісною рівниною, вкритою травою влітку й замурованою снігами взимку».

Найяскравішим, коли зело буяло і квітло, степ бував лише в кінці травня, на початку червня, тоді повсюдно на його обширах і огромах радували зір квіти, там і там біліли латки катрану, блакитніли китиці шавлії, а вже в серпні, на початку вересня степи ставали безбарвними, втрачали кольори, робилися сухими, одноманітними, солом'яно-жовтими і все швидко висихало. А тільки подме вітер, так і покотяться рівнинами, побіжать перекотиполя.

Жовтим степ був і тоді, як валка скрипіла колесами із Самарської паланки в Кальміуську, лише де-де вкраплювалися зелені оази, здебільшого біля ярів та балок – їх проїздили обережно, вертячи навсібіч головами, винюхуючи та видивляючись небезпеку.

Але в степу все було тихо, спокійно. На горбочках, званих бабаковинами, мирно свистіли, постававши стовпчиками на задніх лапах, смішні й кумедні тлусті бабаки, ковилове море розтинали швидкі сайги та де-де на обріях проносились табунці диких коней тарпанів, то там, то там здіймалися на крило і відразу ж падали в трави розжирілі дрофи, гордовито бігали франтовиті вусаті стрепети, іноді хмарами здіймалися куріпки, десь майне руда лисиця з жирним тушканчиком в зубах…

Та в піднебессі ширяють, оглядаючи свої володіння, степові орли.

– Пантруй!.. Пантруй!! – час од часу покрикує старший охорони валки. – Німота у степу завжди недобра і вимагає пильності.

Скриплять колеса, пирхають коні, скачуть обабіч валки козаки, готові щомиті вступити до бою, і з кожним обертом коліс все ближчає й ближчає Кальміус – рідна річка Оксани, її мала батьківщина, а з нею в душі втікачки, яку силоміць повертають додому, наростає тривога: як її стріне батько? І як вона в першу мить подивиться йому в очі, що казатиме і як виправдовуватиметься? У душі вона вже змирилася з поверненням – на все воля Божа – муляло лише почуття провини та необдуманості свого вчинку, котрий замалим їй було не коштував життя.

Але осавул Савка Пишногубий, як валка в'їхала в слободу, зустрів дочку майже весело:

– Ба, ба!.. Пропажа з'явилася! – загаласував, уздрівши на одному з возів валки втікачку. – Казав же: прийде коза до воза і скаже: ме-е! Вона й прийшла… Ну, здоров була, дочко моя, метка та прудка! – не втримався таки від шпильки. – Побігала і досить. Пора й за ум-розум братися, дівко. Слава Богу, жива-здорова, бо ми вже за тебе похвилювалися, що тільки зопалу не передумали, доки тебе позауманню носило, дівко наша славна!

– Де тебе тільки не шукали, ясочко моя, – вставила з-за осавула Соломія, й Оксані здалося, що батькова зваба за ці дні, що вона не була вдома, ще й розквітла та погарніла.

– А ви, тітонько Соломіє, усе квітнете – рада за вас, – вдалася до хитрощів Оксана, аби відвести розмову про себе. – Дай вам, Боже, щастя й долі!

– А я за тебе радію, дитино моя.

Обняла Оксану, ведучи до хвіртки.

– А розквітла я од того, що доля моя жіноча нарешті благополучно вирішилася, – і до Савки, котрий ішов слідом. – Я скажу, осавуле мій милий, чи ти скажеш?