– З неволі ногайської вони й справді втекли.
– Але ще раніше – з дому накивали п'ятами. Усупереч волі батька. Тарас закрутив дівці голову, вона й подалася з ним у світ за очі. Дівку треба повернути батькові, бо куди ж це годиться, га? У батька вже рідних дітей викрадають. Коли б басурмани, а то ж… свої. От батько й бемкає у всі дзвони: каравул! Посполитий дочку викрав! Ти б на місці Савки теж не обрадувався б, коли б хто твою дочку отак викрав і подався з нею бозна й куди.
– Але я не перешкоджав би щастю своїй дочці. Покохала вона Тараса, то хай з ним і радується вкупі. Чого тут їй перечити, нелюба чого їй нав'язувати?
– Це ти так гадаєш, а Савка має іншу думку. І він теж правий, бо його дочка. Тож він і вільний вчинити так, як вважає за потрібне. А я мушу відвезти до батька збіглу дочку. А крадія того, Тараса на Січ у секвестор! Щоби вдруге старшинських – чи яких би то не було – дочок не викрадав. Прудкий який! У посполитих ходить, без роду, без племені, а що чинить! І це ще не всі гріхи, що за ним завелися. Осавул у скарзі своїй до Кошу пише, що Тарас штрикнув ножем підосавула Вихреста, ледь не урвавши йому живота. І Савці погрожував…
– Фюу-уть! – присвиснув Журба. – Бідовий, виявляється, хлоп'яга!
– Атож. У секвесторі, думаю, його швидко позбавлять сприту й завзяття. Проти ворогів їх треба застосовувати, а не проти своїх. Прибився на Січ, тебе, збіглого, прийняли, від панських вивірок приховали, ну й сиди собі тихенько. А він… За ніж хапається!.. Дочку в осавула викрадає!
– Бідовий парубок, – чи не із захопленням вигукнув Журба. – Люблю таких! З ними веселіше жити.
– Ну й люби, але в мене від них голова болить. І хлопця не хочеться губити, і наказ осавула доведеться виконати… Тож приведи до мене ту збіглу чи викрадену дівку – маю з нею гарненько погомоніти.
– Хочу тебе, дівко, дещо ласкавенько запитати і з Божою поміччю ще й розпитати. Мушу це вчинити – з обов'язків служби своєї.
– Питайте, дядечку, я все скажу.
– Як тебе, птичко-перепеличко, що до нашого бекету залетіла, звати-величати?
– Величати мене ще немає за що, а звати Оксаною.
– От і добре, от і лагідненько почалася наша мова-розмова. Батька як твого, дозволь поцікавитись, звати?
– Осавул Савка.
– Чи ж бува не Пишногубий?
– Саме так його прозивають.
– То виходить, ти і є Оксана Пишногубівна?
– Виходить. А чого це ви мене, дядьку, так прискіпливо випитуєте? Ніби гріх який я вчинила.
– А того, що, може, і вчинила. Сама того не відаючи. А я тобі не дядько, я при службі січовій полковник. І з обов'язків служби маю твою особу з'ясувати – чи це ти, чи не ти. А тоді, як виявишся ти, ще й арештувати тебе.
– Ой, Господи!.. Ой, Божечку ж мій! Я ж тільки-но з ногайської неволі вихопилася, ще й не передихнула гаразд – то чого маю потрапляти ще й до рідної буцегарні?
– Бачиш, дівко, котра, значить, Оксана Пишногубівна, маю я таку сердиту бомагу. Ордер од самого пана військового судді. У всі бекети приграничні порозсилав він свого ордера. А в ньому і вказується: хто де здибає Оксану Пишногубівну, там її й має затримати. А позаяк і до нас ордер надійшов, а днем пізніше й ти з'явилася власною парсуною, то й маємо тебе, значить, затримати.
– І що ж у тій бомазі, пане полковнику, пишеться? Чим я так прогнівила Кіш взагалі і пана військового суддю зокрема?
– А пишеться, що батечко твій, кальміуський сотник поскаржився до Коша, що дочку його Оксану та викрав якийсь Тарас Кожум'яка, посполитий, найнятий осавулом до праці.
– Табунником він був у батька.
– Саме так у скарзі батька твого пишеться. Але ж і меткий Тарас – хазяйських коней стеріг чи не стеріг, а хазяйську дочку таки викрав. Тож велено тебе знайти, у Тараса відібрати і назад до твого батька перепровадити. Та дорогою пильно берегти-стерегти, аби той розбійник і харцизяка Тарас…
– Боже мій, що ви таке говорите про Тараса? Страх один.
– …аби той розбійник і харцизяка, – наче й не слухав полковник дівчину, – та знову тебе не викрав.
– Та ось же я, ось! – вкрай була подивована Оксана й аж розчервонілася. – Подивіться на мене, хіба я схожа на ту, яку викрали?
Полковник, крутячи чорний вус, уважно подивився на гарну дівчину, цмокнув язиком і змушений був погодитись:
– Та вроді, як не схожа.
– А тому й не маєте права мене волі позбавляти і від Тарасика мого відривати.
Полковник подумав, для чогось посмикав себе за мочку вуха, у якій блищала чимала мідяна серга, і зітхнув.
– Маю. Бо тебе викрадено.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу