Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Е-е, тутечки щось не те, що мете, – забігав осавул по хаті. – Не такий Омелько Пугач, аби за когось ховатися.

– Виходить, ще такий. І не кип'ятись, як окріп на доброму вогні. Кажу все це я з чужих слів, бо не знаю твого побратима. Хоча тобі вірю. Кожному твому слову. Ти заслуговуєш, аби тобі вірити. Але ж, як і ти, я теж служу Січі й товариству. І маю над собою начальників. Тож зобов'язаний їхні накази сполняти – безладу у нас не повинно бути.

Полковник причинив щільніше двері, аби козаки, які були в дворі, – а десь там між ними вештається й донець, – бува не почули, і повернувся до Журби.

– Таке, значить, діло, брате-товаришу. Донський отаман прислав до Кошу свого гінця з бомагою, що Омелько Пугач «утечку учинил» – це по-їхньому, по-московському. У бігах ніби числиться. Що, мовляв, Омелька як такого, котрий став на шлях розбійництва, тре' схопити і передати його Війську Донському. А буде тікати, то й пристрелити… Не сіпайся, кажу, те, що в бомазі написано, а ми нікого, щоб нам не писали, пристрілювати не будемо. Але ж і зважати на прохання сусідів мусимо. Наш військовий осавул і розіслав у всі паланки й бекети ордер: хто де здибає на Запорожжі перебіжчика з Дону, який назветься Омельком Пугачем і який виступає проти старшин, панів і самої цариці, одразу ж хапати його і в секвестор посадити. Щоби потім видати донцям. А вже що з ним робити – милувати його яко єроя чи карати яко харцизяку – їхня справа. А моя – виконати наказ військового судді, – і чомусь сердито смикнув себе за вус та так, що аж скривився.

– Він і раніше супроти цариці та дворян виступав, – зітхнув Журба, і крикнув козакові, котрий було сунувся до хати: – Почекай, козаче, і зачини двері. – І до полковника: – Як ми бувало нічку в степу біля багаття ночували, наслухавсь я від нього усього! Казав, що царі погані.

– Чи й не секрет! – гмикнув полковник. – Чи й не новина!

– Постривай, ще й не таке почуєш. Бо Омелько казав, що не всі царі погані. Буцімто є такий цар у Росії, який за чорний люд горою стоїть.

– Ге-ге! – розсміявся полковник. – Та твій Омелько ще й той… казкар превеликий. Цар, який за чорний люд горою стоїть, тільки йому й міг приснитися! І що ж він ще казав?

– А те… Що треба такому цареві допомогти престол повернути, ось тоді нам і буде воля.

– Проти цариці твій побратим закликає виступати? – полковник зітхнув і почав хмурніти. – За такі речі, Василю, побратима твого не погладили по голівці на Дону, не погладять його і в нас на Січі. Бунтарів ніде не потерплять. Як не ми, то ті, хто над нами. Так чи інак, а доведеться мені, виконуючи наказ військового судді, заарештувати донця і на Січ його відпровадити.

– А я на таке не згоден, – підстрибнувши, осавул забігав по хаті. – Я свого бойового побратима, з яким стільки пороху нанюхався, на кару не віддам! Ось, хрест святий кладу, – широко перехрестився.

– І не віддавай. А моя справа тебе застерегти.

– Омелько довірився нам, а ми…

– А ми його до себе не запрошували.

– Але ж не харцизяки ми які! Не галабурди, а січовики! Лицарі, а не людолови!

– Це я й без тебе знаю, – зітхнув полковник.

– Тоді в чім річ?

– А в тім… Як полковник Війська Запорозького я мушу виконати наказ військового судді: схопити збіглого донця і під вартою відправити його на Січ. А він сам до нас на бекет прибув.

Журба схопився за шаблю.

– Не перцюй, – осадив його полковник. – Та й буде в тебе ще причина хапатися за шаблюку – як сусіди посунуть на нас, покажеш їм свою звагу. Як ти її й раніше показував, захищаючи люд християнський. Для цього ми й служимо на прикордонні землі нашої обітованої і Богом нам даної.

Журба нічим не міг заперечити полковнику, тож опустив голову. Але відразу ж її і звів, як тільки полковник завів мову про інших втікачів.

– Теперича про Тараса й Оксану, які оце до нас прибилися, драпаючи з ногайської неволі.

– А вони при чім? З Дону, як Омелько, молодята не втікали.

– З Дону – так. Але теж втекли. Тіко з Кальміусу. З тамтешньої паланки. На них у мене теж ордер.

– Отакої! Щось у тебе багато ордерів завелося! Може, й на мене в тебе ордер є?

– На тебе – немає.

– А на Тараса й Оксану є? І теж від військового судді?

– А то ж від кого ще?

– А що ці молодята натворили?

– Виявляється, молодик Тарас викрав дочку в кальміуського осавула Савки Пишногубого. І кинувся з нею втікати. Ледь було в ногайців осавулівну не погубив. Але то вже минуле. А нині Тарас зібрався далі втікати з викраденою дівкою.