Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Та – живий, живий, – усе ще посміхався Пугач. – А тому живий, що живим краще бути, як мертвим!

Другим вершником виявився ногаєць у халаті й чалмі, завеликій для нього, явно з чужої голови.

– Ба, ба, та це ж… старий знайомий! – вигукнув Тарас придивившись. – Це ти – Ломиніс, як я тебе прозвав тоді? Коли тебе біля Кальміусу спіймав, а потім на волю випустив, як із осавулом Савкою посварився.

– Моя… Ломиніс, – широко посміхався ногаєць і очі його геть сховалися у вузькі щілини. – Моя хоче бути в козаків і зватися… Ло-ми-ніс.

– То ти знайомий з Ахметом? – поспитав донець Тараса. – Він мене й виручив уночі. Коли б не цей, як ти кажеш, Ломиніс, не бачили б ви мене більше.

– Ти… моя порятував, – Ахмет ткнув пальцем на Тараса, потім собі в груди. – На воля мене відпустив. А я… твого друга.

– Тоді приставай до нас, Ахмете, будеш у нас козаком із йменням Ломиніс. Годиться?

– Приставай, – радо казав ногаєць і чорні очі його ховалися у вузькі щілини повік, а жовтувате пласке лице аж сяяло. – Моя приставай, моя будеш… будеш Ло-ми-но-осом. Моя – козак!

– Козаком вирішив стати? – розглядав осавул ногайця. – Мабуть, добре тобі жилося у твоїх мурзяк?

– Добре, добре, моя жилося в моїх мурза, – блискав Ахмет-Ломиніс білими зубами. – У мурзи – табун коня, вівця, корова, верблюда. Моя два баран та корова. У мурза кінь аргамак, сідло в сріблі-злоті, моя – маленький кошлатий коник, сідло з мідними бляшками.

У мурза – шабля, моя – лук та сокира. У мурза – шовковий халат, сап'янові чоботи-ічиги, взимку соболева шуба, моя шуба із кози, шапка з барана. Мурза пив кумис од пуза, чашка його у сріблі, моя – дерев'яна, а в ній – айран… Кисле молоко з вода. У мурзи – м'ясо, моя – просяна кашка – добре моя жила. Більше моя не хоче жити в мурза, а хоче моя в козаків, на волі.

– Щоби козаком стати, доведеться тобі, Ломиносе, добре послужити. І себе показати. Побудеш спершу рядовим сіромахою. Аби поступити в товариство, стати справжнім товаришем і козаком, доведеться тобі сім років послужити джурою. А вже як витримаєш випробування, то й приймем тебе в товариство-лицарство, у славне Військо Запорозьке низове.

– Клянусь Аллах, моя козаком буде!

– Але тобі доведеться свого Аллаха поміняти на нашого Бога. Козаки – православної віри. Магометанин-мусульманин козаком не може бути.

– Моя готова пристати до ваш Бог, – бив себе в груди ногаєць кулаком. – Ломиніс буде вашої віри, тільки візьміть до себе.

– Це – інша справа, – задоволено мовив осавул. – Вихрестишся в нашу віру і станеш вихрестом. У нас таких чимало. А вірність свою ти вже довів, порятувавши християнську душу.

І повернувся до Омельки Пугача.

– А ти ж, чоловіче добрий, хто будеш за їден? Щось мені твоя парсуна як вроді знакомита. Тільки бородою заріс. Ти, мабуть, теж не з наших? Бо наші борід не носять. Чи не з донців, бува? То яким робом тут опинився?.. Ба, ба, постривай… Постривай, – ще придивився. – Побий мене грім, коли це не хорунжий Пугач з царського війська, із донських козаків. А бий тебе коцюба, коли це не Омелько Пугач, з яким я воював проти турків і татар! Він, їй-божечку він!

– Він, Василю, він. Донець із царського війська, із донських козаків, хорунжий Пугач, як ти мене звав. А я тебе зразу впізнав. Ти запорожець Василь Журба. Чи обізнався я?

– Не обізнався, брате, не обізнався, Омельку. Я і є той Василь Журба, з яким ти воював.

Швидко виявилось, що обидва вони – донець Омелько Пугач у складі російської армії генерала Рум'янцева, а Василь Журба у складі запорозької похідної команди кошового Калнишевського, брали участь в російсько-турецькій війні 1770—1771 років, тож і радувалися один одному як брати.

Тричі за християнським звичаєм почоломкавшись, побратими все вигукували, ляскаючи один одного по плечах (а то й стусаючи один одного під боки):

– Ба, ба, Омелько!..

– Ба, ба, Василь!..

– А побий мене коцюба, коли це не Омелько!

– А поразі меня гром, колі це не Василь!..

Та радість зустрічі двох побратимів, запорозького січовика осавула Василя Журби і донського козака і вже хорунжого Омелька Пугача негадано – а втім, не зі своєї волі й охоти, – затьмарив бекетовий полковник Ничипір Малюта. Усупереч прізвиську своєму він не був малим. Навпаки, зросту вдався нівроку – чи не під два метри здоровань, – тож козаки, як він ще вперше заявився на Січі-матері, за своїм звичаєм потішатися з новачків, приліпили йому насмішкувате ймення Малюта (до речі, низькорослих і взагалі дрібних тілом вони в насмішку величали-дражнили Дужаками, Ломовиками або ще Здоровегами, Силачами, Богатирями, Моцаками й Моцарями), з ним він зжився і вважав його як за родове. Малюта то й Малюта. Мовляв, хоч і горшком називайте, аби в піч не садовили!