Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Тарас підсунувся до нього, перевернувся на груди, підставляючи Омельку спину і зв'язані руки. Донець ліг, тримаючи в зубах недогоріле тліюче поліно, протилежним краєм, що пашів жаром, притулив до вірьовки, що нею були скручені Тарасові руки. Хлопець відчув як затріщала від жару вірьовка… Лопались її волокна. Жар пік йому руки, але він терпів, лише пробурмотів, що йому «трохи жаркувато». Тримаючи в зубах головешку, теж терплячи жар, що пік йому лице (чути було, як шкварчала його борода), Омелько все палив і палив вірьовку, аж доки вона не тріснула… Тарас надсилу розвів затерплі, обсмалені руки, поворушив пальцями, чекаючи, доки вони оживуть і в них зануртує кров, а тоді розв'язав донця і ось вони вже обоє мають вільні руки. Це вже щось…

Якусь мить лежали, прислухаючись до звуків табору. Вартівник безпечно спав, опустивши голову на груди, бараняча кучма все ще закривала йому лице. На поясі в нього висів кинджал у піхвах. Тарас з Омельком звелися, зробили по два кроки… Далі все відбулося блискавично. Тарас, навалившись на вартівника, перекинув його на спину і його ж шапкою затис йому рота, а Омелько, висмикнувши в нього з піхов кинджал, наніс у груди удар. Вартівник сіпнувся, глухо захрипів і затих… Омелько зняв з убитого лук та сагайдак зі стрілами, закинув їх собі за спину і з кинджалом в руці хижим звіром стрибнув до гарби. На передку, притиснувшись спиною до дверцят, спав погонич.

Донець штрикнув його під ребра кинджалом і погонич не встиг і проснутися, як уже був мертвим.

Тарас натиснув дверці, що легко піддалися.

– Оксано… – шепнув, просовуючи голову в пітьму кибитки. – Це я… Швидше залишай цю осоружну куй-ме… Може й нам доля посміхнеться.

Підхопив дівчину на руки й опустив її на землю.

– Тсс!!! Дасть Бог зараз врятуємось…

Омелько тим часом метнувшись до коней, заходився перерізувати повіддя, якими вони були поприв'язувані до гарби.

– На трьох сідаємо, а решту по степу розпужаємо, аби погоня забарилася, доки збиратимуть коней…

Тарас підсадив Оксану в сідло ближнього коня, що неспокійно почав пирхати, тицьнув їй в руки повіддя, сам вихопився в сідло другого коня, Омелько осідлав третього.

– Ну… з Богом. Як поталанить – спасемося!

Зненацька в цю мить з-під бурки, накинутої на встромлені у землю і зв'язані вгорі жердини, виткнулась голова ногайця. Спросонку, ще нічого не збагнувши, але відчувши, що щось не так, ногаєць заверещав низьким жіночим голосом схожим на альт:

– Алярм!!!

Алярм!!! (Тривога!)

І в таборі зчинився алярмовий переполох. Омелько Пугач, крикнувши Тарасові й Оксані: «Алюром – в степ!!! Зникайте, а я затримаю їх. Вас потім наздожену!», І кинув коня прямо на голову ногайця, що висунулася з-під бурки. Кінь збивши жердини з буркою, під якою спали татари, топчучи їх і давлячи, завертівся на місці, а донець, радий, що так вдало топче своїх поневолювачів, безтямно вигукував:

– Оце вам, людолови, й буде алярм!

Кінь топтався по бурці й жердинах, десь під ними борсалися й кричали ногайці, спросонку не тямлячи, що трапилося, а донець все вигукував і вигукував:

– Оце вам… ясирники… Оце вам Крим і Бахчисарай, де ви забагли нас продати! Палкий привіт усім вашим ханам і мурзякам від Дону-батюшки!..

Останніх його слів Тарас і Оксана вже не чули, прудкі ногайські коні, що ніколи не знали втоми понесли їх у степ до золотого молодика, що саме ген-ген здіймався над краєм, де небо сходилося із землею, і у вухах їхніх, як мчали навперейми з вітром, все лунало і лунало:

– Оце вам… алярм!.. Оце вам… алярм!..

Оце вам… алярм!!

У ті часи південно-східні українські степи все ще здавалися безмежними (безберегими, безконечними, безосяжними, ніким не міряними, неокраїми, неохопними, несходимими, які до кінця і оком не сягнеш). Недарма ж казали (і в піснях співали), що ні кінця їм, ні краю. І все то була козацька вольниця, їхня свята Палестина, якій уже надходив край – і степам, і волі, – але його ще не бачили (не хотіли бачити), у нього, що надійде колись козацтву край, ніхто ще не вірив.

Козаки все ще селилися там, де хотіли, «пашпортів» як вольні люди не визнаючи, займали землі в першу чергу понад Дніпром – великим і привільним, – Південним Бугом та їхніми притоками, особливо ж понад Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою.

Але волю треба було не лише боронити, а й повсякчас пильно стерегти, а тому залогові козаки із Січі постійно несли прикордонну службу – слідкували за сусідами своїми й попереджали про їхню з'яву на теренах козацтва не лише Січ, а й населення міст і сіл України. Для цього не тільки по кордонах вольностей козацьких, а й по всій території стояли добре укріплені й убезпечені сторожові форпости з постами охоронних залог. Починаючи від Дніпра у всіх напрямах, а особливо на південь, на захід і на схід були зведені й добре облаштовані сторожові бекети із залогами, що їх звали бекетовими. А надто багато їх було на пограниччі з татарами, котрі постійно ходили за ясиром в Україну.