Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Для цього й облаштовували бекети з радугами (редутами), що їх виставляли наперед. А ще бекетами, або шкетами у козаків звалися й рухомі прикордонні роз'їзди уздовж південних та східних кордонів їхніх вольностей. Там Січ постійно тримала особливі загони, які вдень і вночі прочісуючи прикордоння, препильно «пасли» татарські аули, самі залишаючись невидимими, спостерігали за рухом чужих загонів, аби негайно сповістити своїх, якщо людолови вирушать у похід. У двадцяти найбільших бекетах козаки тримали чи не до чотирьох тисяч бекетових, серед яких крім піших і кінних козаків неодмінно були й старшини – осавул, полковник та інші службовці.

Вони жили на прикордонні в землянках та очеретяних куренях чи глиняних мазанках, критих очеретом або шалівкою. Прикордонною службою на Січі відав військовий осавул, який належав до вищої військової старшини Запорозької Січі, відповідав за охорону зимівників та шляхів по Дніпру й по суші, заодно проводив слідство, слідкував за виконанням судових вироків тощо. Йому допомагали полковники та полкова старшина.

Спостережними пунктами козакам слугували узвишшя, а здебільшого могили – їх багато позалишалося в степах від минулих народів, чиї орди віками кочували від Дніпра й до моря. Якщо десь не знаходилося давніх могил, козаки для своїх дозорів насипали такі нарочито і нарікали їх «робленими могилами» (їх зводили особливі загони, звані могильними). На таку могилу витягували легку гармату й маскували її в заглибині, біля неї невідлучно знаходилися дозорці, прискіпливо пасучи зіркими очима видноколи – чи не літає де раптом, не кружляє над якимось місцем вороння та інше потривожене птаство степове, чи де бува не хилиться в різні боки висока степова трава? Коли птаство-вороння ні з того ні з сього здіймається над степом і кружляє безладно, коли трава починала хилитатися не за вітром, як їй і годилося, а в різні боки, це віщувало одне: у степу, ховаючись у високих травах, пересуваються татари – бо хто б іще? Свої ховатися не будуть. Ось тоді бекетові стріляли з гармати і хутчій підпалювали фігуру…

Того полудня на вершечку «робленої» могили на південному прикордонні Самарської паланки чатував один козак (і всі здалеку бачили, що то – свій). Він і запримітив як раптом в однім місці піднялося птаство й закружляло в безладі, а трава всупереч вітрові захилиталася в різні боки. Ще по якомусь часі загледіли й двох верхівців. Вихопившись з високих трав, вони мчали видолинком – коні під ними були татарські, це бекетові відразу ж визначили – маленькі, низькорослі, – а ось хто був на них – здалеку й не розбереш. Але обидва попригиналися до шиї коней, несуться чи не вскач, тож явно були стривожені, наче втікали від погоні. Бекетовий осавул вирішив поки що не зчиняти тривоги (та й вершників усього лише двоє), а послати наперед розвідку, влаштувати засідку й схопити верхівців – хто вони й куди з ногайської сторони прямують? І чого несуться як оглашенні? Чи здорово перелякані, а це на козаків мовби й не схоже. Хіба що молоді та недосвідчені і, звісно, не загартовані, не звичні до неспокійного пограниччя. І на татарську розвідку щось не схоже. Мо' втікачі? Ймовірно, але зайва обережність ще нікому не шкодила і не була зайвою в тих краях.

– Підстережіть їх біля яру і – коней за вузду: стійте, хто такі? – велів осавул козакам.

Лише ополудні, в середині довгого дня, як сонце підбилося в зеніті й стало над їхніми головами, уже на запорозькій стороні наткнулися втікачі на козацький роз'їзд і, здавалося, що аж тоді вони вперше – за півночі й півдня гуцикання в сідлах, особливо дісталося Оксані, не звичній до верхової їзди, – вперше перевели подихи і тільки тоді відчули себе в безпеці. Принаймні, відносній, повної безпеки на прикордонні, де постійно нишпорили ординці й раз по раз із християнським людом траплялися біди й непереливки, ніколи не було. Завжди доводилося тримати коня і зброю напохваті, бути обережним – вуха сторч, дивись в оба! – інакше не зчуєшся, коли тебе й поженуть, прив'язаного до жердини, у Крим, в бусурманську неволю, з якої рідко кому вдавалося вирватися. Але місцевий люд, не кажучи вже про козаків, звик до такого стану і вважав його ледь чи не нормою, адже попри все, це було краще, аніж панщина на Україні, бо тут ти вільний і сам собі пан і господар. А щодо того, що вороги поруч, то з цим – діватися нікуди – доводилося миритися – за волю треба дорого платити. І платили. Але ж і стояли за неї горою, на смерть, не випускаючи зброї з рук, не занепадаючи духом.