Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Омелько Пугач, кажеш, до нас у гості навідався? З того боку Кальміусу? Черкас із Дону, котрий і по-нашому вміє балакати? Хорунжий Війська Донського? Щось мені та чогось, – тягнув загадково, – запало в помку це ім'я, – хитрувато бликаючи на осавула, крутив чорний вус, який різко контрастуючи з сивим оселедцем, що виглядав з-під шапки-бирки й закручений за вухо, звисав до плеча. – Кажу, мовби я вже десь чув про такого.

– Ще б пак! – вигукував осавул, не підозрюючи, що далі повідає полковник. – Та хто про Пугача не чув?! Із своїми донцями він рік чи два тому воював у царському війську з турками й татарами. Це коли й ми з ними воювали, теж у складі царського війська. Там я й запізнався з Омельком. Там Омелько й прославився яко герой і йому було присвоєно чин хорунжого – за хоробрість та військову кмету. Красний козак і з себе красовитий – хоч і заріс по їхньому звичаю бородою! Не сумнівайся, друже-полковнику, наш чоловік Омелько, надійний, товариш вірний, який ніколи і ніде не підведе! І за нашу, за козацьку волю та крашу долю, за простий люд горою стоїть!

– Гм-гм… Хоч ми й на межі наших вольностей і за нами вже бусурманський край, але дещо й до нас, гм-гм, доходить.

– Чого пан полковник гмикає? – подивувався осавул. – Я щось не до шмиги сказонув?

– До шмиги, пане осавуле, до шмиги, – і полковник знову заходився крутити свої вусища, а це вказувало, що він у чомусь непевний і зело сумнівається. – Тіко, як люди, кажуть, звідтоді, з часів війни з турками трохи водиці утекло, і не лише з нашого Дніпра, а й з Омелькового Дону.

– Ти наче б темниш, Ничипоре? – не завжди стриманий Василь Журба вже готовий був вибухнути. – Коли щось маєш – викладай, як між товаришами заведено! Не чужі ж бо ми, свої січовики!

– Еге, я ще й винуватим буду. За моє жито, як кажуть, мене й бито. Се добре, що ти про Омелька, побратима свого щойно так гарно мережив. Але ж чи питав ти його, чого це він з Дону та прибіг у наш край, наш Кальміус на пограниччі перепливши?

– А чого питати? Козак – птиця вольная, куди хоче, туди й летить. Недарма ж він і прозивається Пугачем. А пугач – птиця хижа, нічна.

– Ось, ось. Нічна. І хижа.

– Ти все загадками.

– Варт було б його розпитати, – полковник зітхнув, нарешті залишив у спокої свої вуса. – Слухай, що я тобі повідаю і на вус мотай. На твого побратима, на донця, який прозивається Омельком Пугачем, у мене ордер військового судді є.

– На… арешт? – почав здогадуватись осавул і його таранкувате лице ще більше від напруги порябіло.

– Авжеж, не на урочисту зустріч його. Річ об тім іде, що Омелько Пугач – збіглий риштант, за яким хурдига плаче.

– А чого це він збіглий? – розгубився осавул. – Не злорізяка ж він який. Від кого утік?

– А це ти краще у нього розпитай, він же твій побратим. А я тіко й відаю, що утік він від свого товариства. Сиріч від їхнього козацького начальства, від батьків-отаманів. Буцімто в себе на Дону Омелько підбурював козацьку голоту до непокори. Більше того, закликав не коритися навіть самій, – на шепіт перейшов, – цариці!

– Донські козаки, люди як і ми, теж вольні.

– Вольні то вольні, але царям з Петербурха і вони підкоряються. Бо на царських землях козакують. До нас, на вольності наші цариця зазіхає, а їх і поготів за зябра бере. Так ось Омелько й підбурював сірому не коритися панам, а відстоювати свою волю, боротися за кращу долю. А заодно й проти виборних старшин виступив. А коли хтось із них став йому на переп'ят і обізвав його харцизякою, Омелько його, за здорово живеш, обамбурив по голові!

– Еге, він такий, Омелько Пугач! – невідь чому аж зрадів Журба, заусміхався і віспувате його лице враз почало гарнішати. – У броду нікому не стоїть – хоч старшині, хоч царям. І за себе уміє постояти. Небоязкий, прямо відчайдух-відчаяка! Він такий, що і в пекло, якщо треба для громади, забереться і чорт йому буде за брата. На голі шашки голіруч полізе!

– Не дасть, значить, собі в кашу наплювати?

– Саме так. Не заяча кров у нього, не страхополох він, в колінах не ламається. Хоробра душа хороброго роду. Не боїться ні тучі ні грому! Загонистий лицар.

– Одчай-голова, кажеш?

– Ага! Паливода!

– Гм, паливода… Такі інших підпалять і самі в тому огні згорять. А поки що він бігає – від Дону до Кальміусу і вже добіг і до нас. З війська як повернувся додому у відпустку, то більше на службі й не заявлявся, а подався по Дону колобродити. А це вже з Дону й до нас перебрався – чи не для того, аби й наших козаків супроти старшин підбурювати, га? І заодно сховатися в нас надумав від гніву своїх батьків отаманів.