Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Оскільки я все ж таки в шароварах, то й скажу, – відкашлявшись, осавул хвацько підкрутив чорнющі з сріблинами вуса. – Значить так, дочко. Доки ти бігала, як кажуть у чорта на болоті, я вирішив…

– Але ж і я теж рішала, – вставила Соломія й навіть надула пишні рожеві губки.

– Ну… ми удвох той… вирішили… Побратися значить, – поправився осавул.

– Давно б пора, тату!

– Спасибі, дочко, на добрім слові. Заручини ми вже справили, а весілля, як Бог дасть, відгуляємо на Покрову.

– Так швидко й заручилися?

– А чого ж баблятись? Надумали, то й край!

– Сподіваюсь, батьку, по любові?

– А то ж як іще? – аж обурився осавул. – Тільки по ній, по любові, як ти кажеш, – і підозріло на дочку дивиться. – А чого це ти доскіпуєшся про батькову любов, га? Хіба ж можна без любові чоловікові женитися?

– А дочку заміж за нелюба хіба можна віддавати? – ухопилася за слово Оксана. – Сам про почуття співаєш, а мене хотів було за байдужого силоміць віддати?

– А ти за кого б хотіла? – насупився батько і лівий вус його тіпнувся як смикнувся. – За Тараса? Не смій і думати про того розбійника-харцизяку – цур йому пек!

– Савко, – благально просила Соломія, – Оксана ж кохає Тараса.

– Еге, кохання, як кажуть, до вінчання, а жити треба завжди, – забувши, що він щойно говорив про любов, іншої заспівав осавул. – Побрикала й досить! Підеш за того, за кого я скажу, бо добра тобі повсякчас багну. А про Тараса й слухати не хочу! І бачити його не хочу!

– Не хочеш, то й не дивись, – м'яко та лагідно сказала Соломія. – Твоє діло. А Оксана без нього жити не може. Люб він їй, як ось ти мені.

– Е-е, я – то інше діло, – гордовито відповів осавул. – А Тарас… Дочку він у мене викрав, ніколи йому цього не пробачу!

– Так я ж ось, тату.

– Викрав, викрав! Ледве Кіш тебе додому повернув. Завдала ти мені слави!

– Що хочеш, тату, зі мною роби, а за нелюба не піду! – і, плачучи, побігла з хати. За нею подалася Соломія, примовляючи на ходу:

– Дитино моя, не падай у відчай. Не я буду, як ми батька твого, а мого судженого та не вкоськаємо. Дай тільки трохи часу!

14 вересня на Семена (Симеона Стовпника) в Україні починалося молоде бабине літо, після чого воно швидко мало старіти і ставати вже старим бабиним літом.

– Ой, коротка бабина молодість – з гороб'ячий скік, – журилася Соломія. – Усього тринадцять деньочків, а там… Літуй не літуй, а осінь таки прийде. Як і старість…

Савка сердився.

– Со-оломіє! – кричав. – Щоби я не чув од тебе слова «старість», позаяк ми з тобою ще молоді.

Соломія з ним охоче погоджувалася і, осміхаючись, квітла. Мабуть і справді літо її бабине було ще молодим, хоч літа й летіли. Але хто їх зупине, хто їх вблагає не квапитись, не спішити, а жити й на старості хочеться, як і в молодості.

А яка погода на Семена, казали, такою буде й осінь. На Семена того року було ясно, тихо і тепло.

Уже орали, сіяли озимину.

А втім, осінь не стійка, адже мудрі кажуть: осінній час – сім погод у нас: сіє, гріє, туманіє, шумить, гуде ще й з гори йде.

Відлітали у вирій птахи, відлітали, як роки.

На південь, до далеких теплих морів вже потяглися й журавлі.

Не було дня, коли б над Кальміусом у високості не курликав журавлиний ключ. Він і наганяв на Соломію тугу, що літа так швидко летять, не встигло літо відлітувати, а вже осінь, і вже зима не за горами… Наганяв він тугу й на Оксану, і дівчина тоді не могла знайти собі місця, бо здавалося, що то Тарас з нею прощається назавжди, тому й сумно-печально так курликає з небесної височини.

– Із чужої сторононьки повертайтеся весною додомоньку, – благали журавлів слобожани, але до весни ще треба дожити, а зима вже ось-ось…

За звичаєм годилося того дня загорнути в хустку грудочку землі й тримати її до весни, а коли повертатимуться журавлі, закопати грудочку на городі – на щедру весну!

Але до весни ще треба було дожити.

Шуміли верби в узбережжі, одноманітно шушукався очерет.

Ночами над річкою висів місяць.

Він і позбавляв Оксану спокою. Дівчина виходила у двір під сяйво козацького сонця, тинялася сновидою, наче щось шукала, а що – і сама не знала.

– Долю свою, – скаржилась Соломії.

Соломія як могла розраджувала падчерку.

Оксана плакала.

– Тараса на Січ під вартою погнали. Ордер на нього і на донця у всі паланки й бекети розіслав військовий суддя: схопити де їх, хто зустріне, і на Січ, в секвестор…

У ті дні майже не спала, заковизне на хвилинку, притулившись до подушки й одразу ж жахно схоплювалася, бо до неї навідувався один і той же сон: ведуть Тараса закутого в кайдани і кидають до глибокої ями… А яма та, що прірва, дна не має, і Тарас летить, летить, летить…