Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Куховарка Палажка, що її осавул під настрій любив величати: «Мій кухмістер у спідниці!», подала – аж крекчучи! – чавунище золотистого борщу з перепілками (цього добра в степу – хоч мішками носи!) та такого наваристого, що аж черпак у нім стійма стояв. Соломія заходилася розливати борщ по мисках, проказуючи, як виспівуючи: «Без борщику – що б то за життя було, га?.. Нікудишнє було б життя без борщику, ось ми ним і повідводимо свої душечки, любі мої», а на друге була подана печена картопля «з димком» (пеклася на задвірках, у жару літньої кабиці, улюблене блюдо осавула), на тарелях тим часом вляглося по доброму шматку кендюха, здіймалися гіркою смажені карасі, теж золотисті, біліла четвертина сала товщиною чи не в п'ять пальців з червоними прожилками, і кожному було покладено по добрій, чи не з кулак завбільшки, очищеній цибулині, що й на відстані вичавлювала сльозу, насамкінець Палажка застерегла, що подасть ще «на хторе солодке» – молошну локшину.

Притуливши до живота чималу житню хлібину, Савка із задоволенням (та й мав те робити за звичаєм лише господар) кривим ножем із широким лезом краяв скибки, собі завбачливо лишивши окраєць (Соломія вже встигла натерти скоринку зубчиком часнику та поялозити ще й сальцем для смаку, а зверху злегка притрусила тертим хроном, настояним у квасі – смакота!). Біля господаря стояла пузатенька жовтувата карафка, у світлій рідині якої плавала вельможна перчина, вогненно-червоняста, вона жаром своїм звеселяла світ Божий, уносячи в нього деяку… гм-гм… різноманітність – крім господаря чарку любила й Соломія, Оксана ж попрохала собі квасу.

Коли на столі вже все було готове – і варене, і печене, – Савка мить зосереджено думав, а тоді скоромовкою прочитав «Отче наш» (Соломія й Оксана загули в унісон):

– Амінь, – повторила Соломія і красномовно зиркнула на Оксану, як не кажучи: це добре, після такої молитви батько не дуже вдаватиметься до крутих словечок; Оксана тільки прошепотіла (на більше духу не стачило, як згадала, яка розмова з батьком її чекає): Амінь!

Савка ще посидів, щось міркуючи. Соломія вже насторожено на нього позиркувала – що там ще затіяв – чи затіває – осавул, – аж він прочитав (о, се добре! Дуже добре!) ще й молитву перед прийняттям їжі: «Очі всіх на Тебе, Господи, уповають, і Ти даєш поживу всім своєчасно, простягаючи Свою щедру руку і всіх задовольняєш милістю Своєю».

Узявши карафку (перед тим осінивши себе хрестом, проказавши скоромовкою: «Благословляється яствіє і питіє…» Особливо – це, мабуть, додав від себе – «питіє…»), булькнув спершу у свій келишок, що за розмірами насправді не уступав доброму коряку, потім у келишок (от уже справді келишок!) Соломії, а дочці налив квасу, настояного на грушах-дулівках та терносливу.

– Отож, – проказав відкашлявшись, – хороші мої жіночки, з неділею святою той… будьте, значить, здорові! Щоб усе хотілося і моглося!

Випили (Савка ґречно, але з явним задоволенням крекнув, подолавши свій келех-коряк, погладив вуса – спершу лівий лівою рукою, потім правий – правою), Соломія картинно і дещо манірно зморщившись за звичаєм проказала: «Ох і клятюща ж!.. І як се зілля п'яниці п'ють, хай уже ми, люди звичні…») і тільки всі взялися за ложки і до борщу потяглися, що знятий з кабиці і на столі ще умлівав та парував, як негадано по той бік частоколу почувся тупіт копит, брязкіт збруї та пирхання коней.

– Ой!.. – схопилась Оксана й очі її засяяли. – Хто ж це до нас…

– Думаєш, Тарас? – пробурмотів невдоволено (що перебили обід – свята святих!) батько. – Чую чий то кінь копитом землю шпортає, і в неділю чортів Вихрест не дасть спокою – це ж тільки в нього кінь на одну ногу, задню ліву, шкутильгає, тож скаче наче б на трьох. І якого біса він примчав? Яка бенеря його принесла?

Почулося: «Тпр-ру, окаянний…», потім гупнуло (верхівець з коня зістрибнув) і в хвіртці, що розчинилась, як відсахнулася, й справді з'явився підосавул Вихрест, поляскуючи себе натаєм по халяві.

– З неділею будьте здорові, пане осавуле! І ти, Соломіє, і ти, Оксано! Сподіваюсь, я вчасно підоспів?