Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Хоч і не званий гість, а во время, – усе ще невдоволено говорив осавул. – А чого це ти вдома не сидиш за добрим столом з чаркою в правиці, а носишся хортом? Що скажеш? Чого й у святу неділю не даєш людям спокою? Яким тебе бісом занесло? Ногайців ми, слава Богу, відігнали, подалися вони в свої кочів'я не солоно сьорбнувши, то можна й дух перевести. А коли що сталося в слободі, то кажи – не тягни кота за хвоста!

– У слободі все гаразд і чи не в кожному дворі, як їхав, то бачив…

– Що ж ти бачив?

– А те, що наші, як оце й ви, пане осавуле, за столами чаркують.

Кругловиде (правда, трохи пласке й жовтувате) лице підосавула з маленьким носиком, що своєю малістю трохи псував йому парсуну й очицями, що хитрими звірками визиркували з двох щілин, було цього разу якесь аж урочисте, трохи пихате й гонорове, наче він нарешті дізнався про справжню собі ціну, і ціна та була високою.

– Ти ніби свататись прикурів, – Савка підморгнув Соломії та дочці. – Спав, хропака давав, а схопившись, примчав: здрасті! Нате й мій глек, аби і я була Химка!

– Угадали, пане осавуле, свататись, – з цими словами, що їх ще ніхто за столом усерйоз не сприйняв, Вихрест видобув з-під поли чумарчини чотиригранну пляшку зеленого скла, заткнутого качаном і, підійшовши ближче, врочисто витарабанив її на стіл. – Саме так, пане осавуле: свататись. А чому б і ні? Не з лопуцька ж я врешті-решт! Шаблю вірну маю, коня теж, хоч і шкутильгає на одну ногу, бо нашого коновала ніяк тверезим не застанеш, а ось вірної дружини бракує.

– Тобі бракує, то й клопіт твій, – Савка зиркнув на принесену пляшку майже весело (Соломія осудливо підібрала пишні губи – зайвини в цім ділі не терпіла, адже своєї карафки було задосить, а ще ж у льосі цілий бочонок цього зілля чекає свого часу), запросив незваного гостя до столу.

– Оскільки сьогодні неділя, то сідай і ти з нами обідати. Гей, жінки, налийте панові підосавулу мисяру борщу та добру ложку подайте, а келих я вже сам знайду. Та заодно й послухаємо, що наш гість таке задумав, що свататись забаг.

– Надумав я, пане осавуле, господарем ставати на ґрунт.

– Гм… А козакування?

– Одне другому, гадаю, не завадить.

– Не кажи. Досі ти був ніби ж лицарем, козаком-січовиком, а це забаг гніздюком стати? А гніздюк уже не лицар.

– А це мене не пече.

– Ха! Але ж гніздюки, які мають сім'ї, не мають права називатися лицарями, а звуться посполитими.

– Ось ви, пане осавуле, сімейний, себто гніздюк, лицарем уже не називаєтесь, а й нічого. Козакуєте, як і козакували. От і я думаю обзавівшись вірною дружиною, буду як і перше козакувати. Але щоб зимівник завести, потрібна молода хазяйка. От і прийшов, пане осавуле, просить абись ви посприяли мені в сім ділі.

– Посприяти можна, – Савка підкрутив вуса. – Давно я вже, зізнаюсь, не ходив у сватах – чому б і не походити. Ось тільки кого ж ти назнав, де перепілку нагледів і до кого зібрався свататись?

– Тю! – подивувався підосавул. – Та хіба ж по мені не видно, що я прибув до вас, пане осавуле, і саме вас просити, абись те віддали за мене свою дочку…

– Тю! – повторив і Савка. – Віддати можна, але ж у мене всього лише одна дочка. Чи не так, Оксано?

Оксана зблідла й затихла не дихаючи.

– Так ось і віддайте за мене Оксану, інша мені, якби у вас і була, не потрібна. Та й вистачить з мене однієї, Оксани.

Савка саме перехилив келих, тож чи не вдавився горілкою, крякнув і хутчій схопив шмат сала та цибулину.

– Що? Га?? Та й клятюща ж!.. І оковита, і цибулина… І твоя, Вихресте, мова! Чи то пак забаганка. Довго ж ти, мабуть, думав, доки таке придумав, га?

– Віддайте за мене Оксану, пане осавуле.

– А чого це я маю за тебе свою Оксану віддавати, га?

– А того… Кращого жениха на всім прикордонні за мене вам не знайти.

– Хвали мене ротику, бо я тя роздеру, – ущипливо вставила Соломія.

– І правда, – погодився з нею осавул. – Таке зморозив, що… що ні в які ворота не лізе! Хоч стій, хоч падай!..

– Погоджуйтесь, пане осавуле, я вам ще не раз віддячу вірною службою. Та вдвох, як породичаємось, ми гори перевернемо на цім прикордонні!

– Не квапся. Тим більше, гір я поки не збираюся вернути. А Оксану ти… питав? – витріщився на нього осавул (Оксана сиділа з відстороненим лицем, наче закам'яніла, тільки на скроні в неї, випнувшись, запульсувала синя жилка). – Питав, кажу?

– А чого її ще й питати? – вкрай подивувався Вихрест. – Яку батько реляцію видасть, так дочка й має чинити. Накаже, приміром, за мене йти, вона й піде – скільки там тих ділов!