Валентин Чемерис - Ярославна

(Звичайно, ще печальніше, коли зникає і саме життя – але це інша тема).

У Почайни в ті літописні часи Київської Русі були три притоки, що весело несли до неї свої голубі води: Глибочиця, Сетомль, Сирець…

Доля у них спільна і теж, як і в матері їхньої, Почайни, печальна.

Сетомль. Відома за літописами під роками 1036, 1046, 1150. Текла заливними луками Оболоні. Була досить серйозною водною перепоною, якщо після розгрому Ярославом Мудрим печенігів у 1036 році, багато їх, втікаючи з поля битви, потопилися в Сетомлі під час переправи… Зникла безслідно.

Сама Глибочиця загнана в колектори. На місці Сирця – однойменний житловий масив. Як на місці Клова – Кловський провулок, а на місці Киянки – Киянівський провулок. Спасибі, що хоч імена загиблих річок зберегли.

Всі вони мали нещастя текти тією територією, на якій пізніше виріс Київ і зжив їх зі світу білого. Як то, приміром, сталося і з літописною Лтавою. Вона мала необережність текти там, де пізніше виникне Полтава, місто взяло собі в назву ймення цієї симпатичної річки, а саму річку, щоб не заважала, загнало під землю – в колектори… Як то в Києві загнано в колектори теж літописно-поетичну Либідь…

Та що там… Така печальна доля, за словами поетеси, Почайни. Але тут хоч можна зрозуміти (не виправдати, ні) – ці річки і справді заважали мегаполісам. А кому заважали степові річечки, що їх ми зжили зі світу білого – тисячі й тисячі! Кому заважають ті поетичні річки й річечки, що їх ми продовжуємо успішно зживати зі світу білого і нині?

Виходить, як у Василя Юхимовича у щемкій його поезії на цю болючу тему:

То що там казати про Каялу-річку, вона ж, можливо, Сюурлій, як ми навіть не знаємо, де вона текла у сиву давнину – якщо текла. Але – віримо, вона колись текла!

Як у Леоніда Глібова (ще раз процитуємо):

Цій безіменній річці з відомої пісні ще й пощастило – що вона «кудись біжить»…

А ось Каяла вже й не біжить – побігши перед тим у нікуди. І не блищить. Хоча…

А раптом вона десь притаїлася? Хоча б під іншим йменням? Якщо, звичайно, вона не зникла не лише із своєї долини, а й взагалі зі світу білого. Як тисячі й тисячі інших річок!

Ті річечки, які стали – встигли стати! – нашою долею. Як то у пісні про Рось О. Білаша на слова В. Ковтуна:

Мабуть, отак хтось колись і про Каялу казав (половець чи хтось інший з тюрків-торків, чи русич): моя ж ти Каяла, Каяла-Сюурлюй… Але…

Але дозорці вже доповіли:

«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…» Супротивників вже побачив і князь Ігор Святославич, який ще в дитинстві мріяв стати знаним на Русі змієборцем – як ото Кирило Кожум’яка…

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, – бо ті приготувалися були до їхнього приходу: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшися од малого і до великого, стояли на тій стороні Сюурлію…» (Руський літопис).

У русичів в наявності було шість полків (проти половецьких орд вельми мала сила). Розгорнули їх у бойову лінію так: полк Ігоря, як найбільш надійний, зайняв позиції посередині, праворуч вишикувався полк брата його Всеволода, ліворуч – Святослава полк, синівця Ігоря (племінника). Попереду ж Ігоря стали син Володимир і другий полк, Ярославів, та ковуї, [32]що були з Ольстином, і третій полк – стрільці, зібрані од усіх князів і виведені наперед.