Валентин Чемерис - Ярославна

Для багатьох, можливо, й навічно.

– О, Руська земле, вже ти за горою, – замислено промовив і князь. – Але… Геть жур з голови! Тільки вперед! Прискорити похід, маємо грозою пронестися Половеччиною і спопелити ханські вежі!.. До мене гінця! Двоє коней йому найкращих, щоб міняв їх в дорозі. Аж до Путивля. Гей, гінцю! Понесеш вістку княгині: руські полки вже в Половеччині. Скажеш: князь думає про свою княгиню. Хай чекає нас, ми швидко впораємось і повернемось.

Нарочитого було споряджено, виділено йому двох коней, і гонець, подолавши брід, помчав Руською землею до Путивля, де на валах виглядала князя Ярославна, рано-вранці співаючи і тужачи за своїм ладом:

А русичі тим часом чекали супротивника. Де він? Прийшли в його край, а господарі десь пощезали. Розбіглися? Поховалися й причаїлися? З ляку чи… Чи готуючись до раптового нападу?

Русичі були певні: кумани й справді, загледівши їх, порозбігалися по своїй Куманії, може, й за Дон повтікали. Тепер задача: знайти їх, викурити з укрить і розбити.

Ось тоді й зітхнули воїни, як поминали гору Шелом’янь: О Руська земле, ти вже за горою!

Як казатиме колись Цезар: рубікон перейдено!

Попереду або слава переможців їх чекатиме, коли Ігор приломить списа і зачерпне своїм шоломом води з Дону, або…

Про друге «або» русичі – і Ігор теж – не думали.

Вірили: за Шелом’янем у степах їх чекатиме лише перемога.

Але як скаже «Слово», «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому…» А простіше: «слава розум заступила у степу за Шелом’янем».

Себто погоня за славою…

І всі вірили, що так і буде. Тільки б знайти ворога, а розбити його – то вже діло друге.

Аж тут до табору примчали розвідники (за літописом: сторожа), які були послані пошукати половців і взяти язика. Примчавши, вони сказали: «Бачилися ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять. Тому, або ви поїдете борзо, або вернімося додому, бо не наша є пора». (Так за Руським літописом).

Вчувши таку пораду, Ігор ледь чи не спалахнув.

Проте стримано мовив:

«Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сорому нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть!»

І велів ратникам оконюватися (сідати на коней) і вирушати на пошуки супротивників. Їхали увесь вечір і всю ніч.

Автор «Слова», розповідаючи про той похід, яких тільки жахів не нагнітає!

Йшли й уранці, аж до обіду – доки не дійшли до річки з такою вже явно неслов’янською назвою (хоч і поетичною) – Сюурлій.

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору зустріли вони полки половецькі… бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні річки Сюурлій…»

Сюурлій, Сюурлій…

Ігор ворушив сухими, як спеченими губами (дозоляла спрага, та й степи були гарячі, а вітер сухий, війне – наче з печі дихне), повторюючи про себе ймення незнаної йому половецької річки: Сюурлій, Сюурлій…