Валентин Чемерис - Ярославна

На той час у руських дружинників плетені із залізних кілець кольчуги були замінені панцирами, що їх літописці зазвичай називали бронею. Панцир на відміну від кольчуги захищав від стріл – половці були всуціль озброєні луками. Металеві пластинки панцира гнучко з’єднувалися між собою, сам панцир був блискучим, наче відполірованим. На лівій руці в кожного щит, що його в бою підставляли під удар меча, списа чи клепа. І обладунки, і зброя на сонці святково сяяли. Щити були яскраво-червоні.

– Пощо Овлур втікає від своїх співплемінників? – запитав князь.

– Дак вони хочуть забрати моя голова! – обурено вигукнув половчанин, наче дивуючись, що це невідомо руському коназу.

– А вона, голова, в Овлура, очевидно, одна? – насмішкувато підсумував князь (перебіжчик закивав: так, так, одна).

– Моя не бажай нікому віддавати єдиний голова.

– Мудро, – гмикнув князь.

Виявилось, Овлур – пастух. Пас табуни багатих своїх співплемінників. І вкрав у свого господаря коня. («Взяв, а не вкрав, – вставив перебіжчик. – Тому що в Овлура немай коня!»). Крадія – на що він розрахував? – швидко виявили. За половецькими звичаями крадій тепер мав не лише повернути коня власнику, а й у придачу віддати йому ще дев’ять таких же коней. За моральні, так би мовити, відшкодування. Щоб знав, як красти!

– Я не май ще дев’ять коня! – вигукував крадій.

Але й таке в половців було передбачене. Якщо крадій не мав коней, то мусив віддавати своїх дітей навзамін. Але й дітей в Овлура не було. Як не було й жони – бо хто піде за бідного безкінного пастуха.

Проте родовими законами половців і це було передбачено: якщо крадій не мав дітей, то мусив розплачуватися власною головою.

– Але я не змій Тугарин! Голова у мене один! – кричав Овлур і хапався за власну голову, вертів її, аби руський коназ переконався, що в нього й справді «один голова». – Я нікому не віддам свій голова!

– Мудро, – схвалив князь. – Власну голову треба берегти.

– А вони – вимагай моя голова!

– Хто – вони?

– Куман.

– А хіба Овлур – не куман?

– Моя – рус.

– О-о, це вже цікаво. Зустріти в Половеччині половця, який не половець, а русич. Отже, Овлур вирішив дати дьору – аби врятувати свій голова? – князь підроблявся під мову перебіжчика.

– Так, так, моя – тікай. Від нехороших куман. Моя бажай служити руському коназу.

– Це якщо руський коназ згодиться взяти тебе на службу, – вставив воєвода. – Який хан є твоїм паном?

– Кза.

– Де зараз Кза? – запитав князь. – Ти знаєш, де він нині кочує?

– Моя знай, знай! Хан Кза разом з ханом Кончак збираються на Русь іти походом.

– Якісь загони половців вже на Посуллі, – вставив воєвода. – Там на пограниччі в багатьох місцях помічені сигнальні дими наших. Сполохи несуть застереження: варто поспішати, доки Кончак, Кза та інші хани не вирушили на Русь.

– Треба поспішай, поспішай, – підтвердив і Овлур.

– Ти готовий нам показати дорогу до кочів’я хана Кзи?

– Моя готовий, готовий, – радо заторохтів Овлур. – Куман хоче моя голова, а я хочу показати русичам, де Кза кочує.

– Красти не зовсім добре навіть у половців, – зітхнув князь.

– Моя – не крадь. Моя взяла коня. Одного. У мого пан багато-багато коней. Він не збідніє, як дасть мені один кінь. Я пасу його худобу. Мені без коня ніяк не можна.

– Гм… Звідки Овлур знає руську мову?

– Моя ненька… ваш.

– Тобто руська.

– Руська, руська, – кивав Овлур головою, яку рятував од куманів. – Із вашого города Путивль. Її в полоню кумани захопили, там вона народила мене. Ненька навчай мене своєї мов. Вона помирай. Казала: Овлуре, ти не куман, ти, як і я, рус… Поховай мене і йди на Рус до мого народу. І стань теж русом… І моя поховай ненька і тікай до вас. На Рус. Моя хоче руському коназу служити і стати, як і ви, рус, рус…

– Бути по-твоєму, – підсумував князь. – Беру тебе на службу. Але перед цим ти допоможеш нам – покажеш дорогу до кочовищ Кзи. Ти знаєш туди дорогу? Тільки без обману і без олжі.

– Знай, знай.

– Тоді – вперед! – повернувся до воєводи сторожового загону. – Бери Овлура, і хай він нас веде до Кзи.

Князь перевів погляд на річку, до якої довгими вервечками спускалися полки.

– Пришвидшити перехід! Борзо, борзо!..

– Слухаю, князю, – відповів тисяцький і з гиком та свистом помчав до броду.

Три дні руські полки переправлялися через Оскіл, а як усі опинилися на тім боці, якась дивна тиша раптом облягла військо. Навіть не чути було пирхання коней, брязкоту зброї. Воїни були замислені. Хто дивився вперед, в далеч незнайомої Половеччини, у її загадкові степи, хто озирався назад, де за Осколом, за Дінцем, за Ізюмським бродом, за горбами, що їх залишило військо, зосталася Руська земля.