Валентин Чемерис - Ярославна

Не чув раніше про таку Сюурлій. Не руська назва, а бач – звучить лепсько. Хоч пісню про неї співай: Сюурлій, Сюурлій…

Згадав про пісню, і в душі щось ніжно-ніжно забриніло, і перед його внутрішнім зором з’явилася в легкому туманці Єфросинія. Прісенька його люба. Ось хто б склав пісню про річку Сюурлій. Єфросинія без пісні й дня не проживе. І півдня. Все співає. А як пісень у неї не вистачає – сама їх складає. Та гарні такі. Як… як справжні. Тож певний був: коли б княгиня його побачила цю річку, що так гарно зветься, то одразу б про неї пісню склала.

І на мить йому здалося… Ба-ба, вчулося, що десь уже співає його княгиня, Єфросинія його, про річечку оцю, про Сюурлій…

Її ще чомусь називали Каяла. Теж лепсько, але вже ніби по-нашому.

А так річка як річка. Не вузька, але й не широка, неспішна степова річка, звивисто біжить собі та й біжить. Синя-синя річечка в зелених берегах у зеленій долині… Там і там старі поважні верби стоять задумливо, якесь птаство в їхньому вітті галасує. Та на річці риба сплескує – аж кола розходяться. Побіля очеретів та лозняків туманці стоять. Місцями вже кугою заросла. Кругле листя латаття вільно на воді гойдається, по ньому бігають довгоногі кулики…

Зозуля десь кує. І кому вона літа дарує? Не інакше як половцям.

Сюурлій, Сюурлій…

Так ось де чекає його слава.

Чи – неслава. На берегах незнаної йому Каяли, вона ж Сюурлій…

Він заходився намугикувати: Сюурлій, Сюурлій… Сторожа, що його супроводжувала і застигла позад нього, готова до будь-яких несподіванок, вчувши голос князя, нагострила вуха, прислухається. Чому це князь повторює ймення половецької річки? Річка вона як річка, на Русі таких багато. Хоча хто знає, що князь має на мислі.

Від річки війнув вітерець – легкий, прохолодний, приємний. Прямо ліпота. Князь зняв двома руками важкий позолочений шолом, званий на Русі шишаком (він і був із шишаком) і підставив вітерцю запітніле лице і голову.

Полегшено зітхнув і…

І збагнув, що зняв шолом зарано – по той бік Сюурлія на обрії почали з’являтися чужинські вершники. Вони носилися сюди й туди, наче щось шукаючи, а нові все вигулькували з-за обрію й вигулькували…

Половці!

Ті, кого вони всі ці дні шукали.

Князь надів шолом, але залишився непорушно сидіти в сідлі (кінь, певно, відчуваючи настрій господаря, теж застиг мертво) і все дивився й дивився на вершників по той бік річки.

Вони були ще далеко, і то був, певно, дозор кочовиків, вивідники, але десь там, за обрієм, ховаються їхні головні сили. Нарешті вони з’явилися. Січа буде!

Дивився на далеких вершників, і йому здавалося, що він бачить, як там, над обрієм, ширяють крилаті змії. Розворушив він їхнє лігво, тепер чекай. Налетять змії, тільки встигатимеш мечем орудувати.

І пригадалася йому дитяча мрія – як виросте – стати змієборцем. Як Кирило Кожум’яка. І ось він виріс і вже опинився у лігві зміїв. Звідси на Русь віками прилітають гориничі й тугарини, багатоголові й вогнедишні. Чи ж вистачить у нього сили, снаги і зваги богатирської новітнім кожум’якою стати на герць з гориничами й тугаринами? Допоки ж вони літатимуть Русь палити й пустошити?

Але чи не занадто велику ношу звалив він на свої плечі? Вдома, кажуть, і земля помагає. А земля тут чужа, помагатиме вона не русичам, а своїм – гориничам і тугаринам.

Примчав воєвода зі своїм загоном.

– Князю, брід знайдено. Мілкий і зручний. Велиш переправлятися? На тім боці оно-но, – кивнув на потойбіччя Сюурлія, – нас уже чекають.

– Починайте, – коротко кинув князь. – Але першим на той берег хай переправиться передовий загін і стане в обороні переправи.

– Слухаю, князю!

І воєвода зі своїм загоном помчав до броду. Князь зі своєю вартою рушив за ним, чомусь все ще повторюючи ймення цієї річки, що вже, напевне, запала йому в помку: Сюурлій, Сюурлій…

– І причепиться ж, – обізвався невідомо до кого. – Так і липне до губ: Сюурлій, Сюурлій…

Справді, яка поетична назва – Сюурлій.

Але річки такої українська (як ще раніше й руська) топоніміка не знає.

Це якась загадково-таємнича річка, яка мовби є – була принаймні з назвою – і якої не було й немає.

Іпатіївський літопис, датований 1189 роком, теж згадує ту загадкову річку з назвою Сюурлій…

Ліва притока Дніпра Оріль має половецьке ймення. Тюркські племена називали Оріль Сюорлій, що є перекрученою назвою Су-Єрлі: су, або сю – вода, річка – єр, єрє – «земля, урочище».

Проте так це чи ні, що згадувана Сюурлій – це сьогоднішня Оріль – сказати певно не можна.