Валентин Чемерис - Ярославна

Але воїнство Ігоря, якщо вірити Руському літопису, прийшло-таки до загадкової Сюурлій… Хоча де вона нині – хто скаже?…

Чи зникла вона разом з половцями, які її так поетично назвали, наче дівчину на виданні – Сюурлій? Чи заховалася десь серед безмежних – як тоді здавалося – степів донецьких? Десь між Доном Великим, між Сіверським Дінцем, між Малим Дінцем, між Казенним Торцем, Бахмуткою, Луганню, Самарою, Вовчою, Кальміусом, Грузьким Сланчиком, Кринкою… Вони ж уціліли, хоч деякі й під іншими іменами, то чому не вціліла Сюурлій? А скільки ще там лишилося маленьких річечок, що влітку, пересихаючи, губляться серед ковилових просторів – може, серед них ховається і вона, Сюурлій?

Чи її забрали з собою половці, коли з Придоння йшли у нікуди, в непам’ять? В небуття. Чи й вони загубилися десь зі своїми стадами й ордами, становищами-вежами-кочівками десь серед просторів Донецького кряжу, в його дібровах та соснових борах, в осокірниках та вербняках і байрачних лісах. Чи десь причаїлися в Хомутівському заповіднику степовому, серед Кам’яних Могил.

Чи зникли десь деінде у степовій зоні України, що простяглася із Заходу на Схід, від пониззя Дунаю до південних відрогів Середньоруської височини, майже на 1000 км смугою завширшки близько 500 км. А це сорок відсотків території республіки!

Чи десь зачаїлася між Малим Дінцем та зниклими річками і нині сущими, починаючи від Десни та Остра, між Сулою та Пслом, Ворсклою і Осколом – хто скаже? А десь же сходить над нею сонце ясного дня і яскравий місяць зоряної ночі, десь солов’ї співають, ще ті, з часів Куманії, десь кують зозулі, щедро даруючи комусь довгі літа? А в тирсі-ковилі, серед типчакових рівнин, де ще й нині стоять кам’яні баби, обережно крадучись, перебігає з місця на місце сімейство вусатих дроф чи сторожких і рідкісних стрепетів, чи пробіжать, а потім здіймуться на крило кам’яні куріпки, а над ними, у бездонній синяві небес, співають свою пісню невмирущу сіренькі жайвори, та десь пронесеться степом крилата тінь, і степовий орел зникне в безодняві піднебесній…

Всі ріки, річки й річечки кудись біжать – стояча вода – це болото. А біжать неодмінно зеленою долиною – як і в знаменитій пісні Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» («Журба»).

Біжать… Але багато річок і річечок – їх тисячі! – вже нікуди не біжать.

Відбігли своє.

Зникли навічно. На наших очах річки не народжуються, на наших очах річки лише зникають. Ті, що їх ми отримали у спадок від прапращурів своїх.

Ті, що тисячоліттями кудись бігли, а за нашого часу й зникли.

Багатьом з них ми благополучно допомогли зникнути з лиця землі, зі світу білого…

Молодість, звичайно ж, – погодимось з поетом, – не вернеться. Але до багатьох річечок не вернеться більше і весна. Тобто весна повернеться, але їх уже не застане. Погублених…

На відміну від літописної Каяли, точну топографію якої ми й досі не знаємо (це за умови, що вона таки була), місцезнаходження інших річок ми знали і знаємо. З точністю чи не до метра. Як ось хоча б Почайна, теж літописна.

Ці рядки, що беруть за душу, – з поезії Ліни Костенко.

Життя зникає не тільки наше – в чому й полягає щемка філософія цієї хвилюючої поезії, не тільки життя всіх живих істот планети Земля (якщо вже міркувато глобально), а й життя самих Почайн, річками і річечками нашими.

Почайна – права притока Дніпра і текла вона не десь в ойкумені, на краю світу, а на території Києва. Починалася на Оболоні. Від Дніпра була відділена піщаною косою. Почайна – її довжина 8 км, вважалася однією з найважливіших на водному шляху «з варяг у греки».

Нині в басейні Почайни – житловий масив. А на місці її колишнього русла (не забуваймо, вона була глибоченькою, про це свідчить і її назва) прокладена вулиця Почайнинська.

На вулиці – видатний пам’ятник архітектури – Ільїнська церква, житлові будинки, училище. Там же знаходився місцевий дитячий сад, що був відкритий ще у 1902 році. Саду вже давно немає, а вулицею Почайнинською – виходить, і по дну Почайни – і нині бігають діти, дзеленчать трамваї…