Валентин Чемерис - Ярославна

…І славою гучною…

Хто се сказав, як застогнав: і славою гучною? Так Ігор подумав, їдучи конем: і славою гучною?

Чи мо’ йому вчулося?

Був ясний день, світлий і лепський – Божа благодать.

І князь, знявши свій важкий золотий шолом, їхав степом широким, насолоджуючись привіллям, і всі вітали його з побідою.

«З якою це… побідою? – подумав він і раптом згадав: – Дак ми ж оце половців побили. І це до мене як до переможця каїв змієподібних слава прилетіла гучна…»

Тепер на Русі тільки про нього і йтиме яса. Переможець половців! Сокрушив їхні змієвидні глави! Рятівник Русі!

Більше змії зі степу не літатимуть Русь пустошити і палити. Як поклявся він ще отроком стати змієборцем, Кирилом Кожум’якою новітнім. І зміїв побив, як то їх бив Володимир Мономах.

Тепер йому в Київ, до столу золотого, прямий шлях. Гучна слава вже летить попереду його коня.

І навіть поганські диви на деревах його вітають, славу йому лебедями ячать…

…лебедями ячать…

Аж тут раптом шелест степами пронісся, вітер вихором загудів-загоготів – аж дерева попригиналися.

Кінь його тривожно заіржав, вуха прищулив.

Що се, що се? Він поспішно надів шолом, броню на грудях поправив.

Що се, що се?

Десь закричали птахи, грудками падаючи до землі.

Звірі по норах розбіглися.

Лисиці, на бігу гавкаючи, перед у тій втечі повели.

І бачить він, як степом, а день, день який ясний ще мить тому був! – чорна ніч несеться. До нього вже на невидимих крилах летить – ось-ось його накриє. Що се, що се?…

Не встиг князь нічого й збагнути, як чорна ніч, що невідь-де і взялася ясного дня, і накрила його…

І щось як огнем на нього дихнуло згори. Звів він голову, аж то над ним Змій Горинич крилами своїми білий день затулив.

– Ти-и? – як отетерів Ігор. – Котрий… Змій Горинич?

– Він, Змій Горинич котрий, – одказує та потвора, що над ним нависла і крилами своїми білий день затулила. – А ти Ігор, котрий князь?

Питає так аж ніби насмішкувато. Звісив свої дванадцять головешок, дванадцять пащек роззявивши, – валить з них дим, іскри шугають, огонь вихоплюється. А двадцять та ще й чотири злих очей його двадцятьма та ще й чотирма огнями горять…

А з-під брюха його тягнуться до Ігоря здоровенні лапи з крицевими пазурами.

– Го-ш-го-о!!! – Змій дихнув одразу із дванадцяти пащек і обпік його дванадцятьма огнями. – Так це ти, Ігор Сіверський, котрий клявся: як виросту, мовляв, змієборцем стану? Кирилом Кожум’якою. Клявся, питаю?

– К-клявся, – пролепетав Ігор і все ще не міг отямитись. – Я ж малим тоді був, а що мале не придумає.

– Але ти вже достоту виріс. Нині ти не отрок безвусий, а – муж. Муж, питаю, чи не муж? Так пора тобі вже й Кирилом Кожум’якою ставати. А я, Змій Горинич, осьо перед тобою. То як? Не передумав Кирилом Кожум’якою стати? Битися будемо чи миритися?

– Битися, битися! – закричав Ігор, висмикуючи меч. – Ось я твої дванадцять довбешок постинаю!

Чи встиг меч висмикнути, чи ні – не пригадує.

Проснувся.

Ой лихо, чи не віщий це бува сон?

Він нині й справді в становищі Змія Горинича, тугаринів їхніх. А до Русі звідси кричи – не докричишся. І нізвідки й помочі чекати. Пішов він у Половеччину, нікого з князів не попередивши.

Тим часом в таборі чулися крики.

Ігор струснув з себе рештки сну, схопився, з намету вибіг.

Навстріч йому воєвода.

– Князю – біда! Борзим конем до нас примчала. Доки ми спали нас оточили половці.

– Де вони взялися, як звечора їх не було видно?

– А Бог його відає, де. Степи їхні, знають вони, де їм чаїтися, засідки влаштовувати.

– Але ж ми їхні вежі захопили.

– Вежі ми й справді захопили. Та доки ми добру радувалися, що його у вежах їхніх взяли, вони нас тихцем оточили.

– Вже… ранок? – для чогось запитав князь.

– Ні, ще ніч… Але ми вже оточені.

– Ще ніч, – повторив князь. – А ми вже оточені… То що ж нам тепер, – пригадав свій сон, – битися з ними чи… миритися? Га? Що, питаю?

Воєвода мовчав, розводячи руками. Потім як зітхнув.

– Варта доповіла: багато їх. Але, як кажуть, ранок вечора мудріший. Почекаємо світанку, бо нині ж ніч. Мо’ до ранку щось і проясниться…

Ніч – це породження Хаосу, він полонить Землю, занурює людей у пітьму, наближаючи їх цим до царства мертвих. В Ночі живуть Сон і Смерть (діти Ночі), на яких ніколи не дивиться сонце.

Вночі десь біля Дону кричали Диви – пророки людських доль, тих людей, які йдуть на смерть.

Див як блискавка спалахує, його ніхто не може ні побачити, ні запам’ятати, який він. Тільки крик його вночі й чути.