Валентин Чемерис - Ярославна

Століттями таке раз по раз траплялося на Русі, і літописці писали вже звичні їм слова: «Того літа (осені весни чи й узимку) приходили половці пустошити Русь…»

Про це й у «Повісті минулих літ» розповідає на багатьох сторінках Нестор. Візьмемо лише одне його свідчення про ту кривду, що вчинили половці, захопивши місто Торчеськ:

«…І знесилилися люди у місті (не витримавши довгої й виснажливої облоги – В.Ч.) без води і їжі, і здалися вони ворогам. Захопивши місто, половці підпалили його вогнем. І людей поділили між собою, і багато християнського народу повели у вежі свої, до сімей своїх і родичів. Стражденні, печальні, лютим холодом скуті, змучені голодом і спрагою, в біді, з сірими обличчями, з почорнілими тілами, йшли вони чужиною, йшли невідомою країною, голі бредучи і босі, з язиком запаленим і ногами, окутаними терням, зі сльозами відповідали вони один одному, кажучи:

– Я був із цього міста.

А інший:

– Я був із того села.

Так перепитували вони один одного в сльозах, рід свій називаючи і тужливо зітхаючи, очі підводячи до неба…».

– Відомсти їм, людоловам, синку мій! Відомсти! – як закляття вигукувала мати. – Моїм ґвалтівникам відомсти, Овлуре, сину мій!

– Як? – дивувався він. – Їх оно-но скільки у степах! А в мене й коня немає. Що я один проти них здужаю?

– А ти втечи з Половеччини на Русь! Станеш там русичем. І Русь на одного хлопця побільшає. І твої діти русичами теж постають і Русь захищатимуть. Так ти моїм ґвалтівникам відомстиш!

Біжить Овлур вовком сірим, на Русь прямуючи. Туди, де за кряжем, за Сулою вже руський край… Біжить, як на невидимих крилах над тирсою-ковилою стелеться…

Аж тут навстріч йому вибігли Кзак і Кончак, люті куманські хани, теж у сірих вовків перекинулися.

– Ти куди розігнався? Ти – куман, і твій край тут! Біля Дону.

– Я – русич, – одказує їм Овлур. – І біжу на Русь.

– Немає тобі дороги на Русь, – гарчать. – Ти – куман і залишишся в Куманії біля Дону!

– Моя – рус, рус, – чомусь каліченою руською мовою (він її вивчив від неньки, хоч часом і плутав куманські слова з руськими чи навпаки).

А тут хтось як закричить: «Ви оточені, оточені!..», що він і проснувся.

З торопу від отого «Ви оточені… оточені», він і проснувся. Хто – оточені? Де оточені? В першу мить нічого не міг збагнути. У вухах все ще лунало: «Ви оточені… оточені…» Важко дихав, наче все ще біг степом сірим вовком…

Що за дивний сон?

Він був у стані руських, і оте «Ви оточені… оточені…» насторожило його. Виходить – руські оточені?

Схопився.

Багаття, біля якого він, опустивши голову на груди, сидячи спав, догоріло і вкрилося сірим попелом.

Прислухався. Сторожким слухом вловив: десь за табором у степу виють вовки. Ось чому вони йому приснилися.

У таборі неспокійно пирхали коні й тислися до затухаючих багать. Вони не люблять, як у степу вночі виють вовки.

Всі спали біля багать. Навіть сторожа. Ай, ай, зовсім кепсько, подумав він стривожено. Шмагати канчуками треба таку сторожу.

Озирнувся. Поруч стояв його кінь. Овлур схопив його за повід і тихо, м’яко ступаючи босими ногами, лавіруючи між багаттями, пішов з табору, ведучи за собою коня.

Вовки таки й справді вили в степу.

У всьому його тілі стояла тривога. Щось його таки наполохало сонного, тож мусив вияснити, що саме. Хоча вже й почав здогадуватися – за ніч багато що змінилося в степу. І явно не на користь руського князя та його воїнства. Щось у цю ніч затіяли хани Кзак і Кончак, бо чого б вони йому приснилися.

Сторожа, що була висунута далеко вперед, теж дрімала біля згаслих багать. Хоч мала бути для русів очима і вухами – ай-ай! Кепсько. Зовсім виходить кепсько.

Вибравшись за табір, Овлур скочив на коня і, підганяючи його п’ятами босих ніг у боки, помчав долиною, у якій все ще бродили нічні тумани, але вже на сході палала зоря-зоряниця і в степу хутко дніло.

Вовки не вгаваючи вили – чому вони виють? Може, його, брата їхнього, в чомусь хочуть застерегти? Він перебіг на бік русів – чи не прогадав бува? Половці йому цього не вибачать, а вони – круті на розправу. Хоча й він не з лопуцька.

Невдовзі вихопився на ближні горби, й кінь його, наче теж вражений побаченим, зупинився, як укопаний. По той бік горбів у видолинку рухалася орда половецька. Здавалось, їй немає кінця-краю.

Трохи ліворуч тяглася скеляста гряда. Овлур помчав до неї, скотився з коня і швидко видряпався на скелі.

Не передихнувши, оглянувся. Так і є. І там орда, і по ліву руч, і по праву руч. Куди б, у який бік він не дивився, всюди бачив половецьких комонників, воїнів ханів Кзака й Кончака. Орда великим колом охоплювала табір русичів біля Сюурлію.