Валентин Чемерис - Ярославна

Відступати теж було нікуди – навколо Половеччина, кочовища куманів, звідки їм на випадок потреби відразу ж надійде свіжа сила. Та й відступ швидко перетвориться на безладну втечу. А втікаючих переможці легко і ганебно порубають…

Залишалося одне: стати стіною, плече в плече, і якомога дорожче віддати життя. І це все, на що могла розраховувати руська дружина удільного – себто молодшого, – князя, який раптом вирішив сам-один підкорити Половеччину, яку вже друге століття не могли підкорити всі руські князі, разом зібравшись… Тож дружина могла лише розраховувати на загибель. Власне, на самопожертву, що і ні їм, ні Русі нічого, звісно, не принесе. Крім неслави і титулу переможених.

Власне, розгромлених, винищених до ноги.

І в руському стані од краю до краю, від воя до воя пронеслося гучне застереження:

– Песиголовці!!!

– Песиголовці йдуть, – неслося з одного краю.

– Песиголовці ошкірили пащеки!!.

І тільки й чути було: песиголовці, песиголовці, песиголовці!!!

Воєводи вихоплювалися наперед.

– Стіймо, браття!!! Не дамо псам смердючим взяти над нами, християнськими воїнами, верх!

Кочівники під час битв часто зодягали собачі та вовчі шкури з головами поверх шоломів – щоби супротивника настрахати.

На Русі їх за це й прозвано було песиголовцями, воїнами бісів і дияволів.

І ось вони, чудиська з псячими головами, у яких ошкірені пащеки, верхи на конях летять на руську рать.

– Стіймо, стіймо, браття!!! – зриваючи голоси, кричать воєводи. – Такому не бувати, щоб пси взяли над нами гору! Рубаймо псів – з нами сила Божа! З нами сонце Боже і гнів Перуна з громами і блискавками його!!!

Кочівники, господарі тих степів, хвиля за хвилею накочувалися на русичів, які стояли стіною, розбивалися об ту стіну, відкочувались і знову налітали – хвиля за хвилею – і здавалось, що й справді їм не було числа.

Шаблями так рубали об руські шоломи, що й іскри сипались, шоломи злітали, шаблі ламались…

Древки списів не витримували ударів, тріскались, а часом і гостряки їхні гнулись, як потрапляли у броню…

Скреготіло залізо, гризучи залізо…

Надсадно хрипіли і коні, і люди, воїни з обох боків. Поранених, які падали під ноги, затоптували – і людськими, і кінськими ногами.

Хвиля половців відкочувалась, щоб знову ще з більшою люттю ринутися вперед і ринутись тим прибоєм, що й граніт дробить, злітали хмари стріл…

Падали руси і під стрілами – багато хто із стрілою в оці…

Одна із стріл вп’ялася Ігореві – він бився попереду воїв, відчував провину, що завів їх на погибель, тож сам у перших рядах шукав смерті, – в ліву руку. Ще не відчувши болю, лише тупий удар, князь одним ривком вирвав чужу стрілу із своєї плоті і знову ринувся в саме пекло бою. Проте русичі загледіли, що князь підбитий. А князь ще бився – добре, що вціліла права рука, якою він тримав меч, – а лівиця враз заніміла й повисла – як нежива чи й геть мертва. Маючи ще одну руку, князь приготувався дорого віддати своє життя – на перемогу він уже й не сподівався.

«…і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його…»

Поранення князя дружинники сприйняли як лиховісну ознаку.

– Браття, тримайтеся, а на мене не звертайте своїх очей! – кричав Ігор. – Аби ви встояли, а я встою. Та й меч я тримаю в правиці, а вона ціла. Стіймо, братгя, стіймо!.. За нами Русь, і ми є руси, християни, а не погани!

Але всі розуміли: стійкість їх уже не порятує. Хіба що вони дорожче і почесніше віддадуть свої животи. Хоча… У битві все може лучитися. І доля, як у Римі кажуть, фатум, неминучість, може ще й повернутися до русичів лицем…

А вона не квапилась повертатися до них лицем, вона повернулася до них спиною – жорстока!

Впав поранений воєвода, який верховодив полком Ігоря. І це теж не додало воям віри у перемогу.

Ігор якоюсь ганчіркою сяк-так перетягнув поранену руку, але вона кривавила, і він, втрачаючи крівцю, відчув, що слабне, і в голові його вже наморочиться, а перед очима ні-ні та й пурхають чорні метелики…

А битві ще не було краю, і Перун з громом небесним чомусь не спішив на поміч русичам. Уповали й на християнського Бога – але і він не спішив на поміч. Він посилав їм поразку – за гріхи їхні.

Січа ще тільки-но розгоралася, а половці вже з переможеним галасом та вереском почали тіснити русичів. А до вечора, а з ним і до рятівної ночі, коли прийде хоч якийсь передих для вцілілих, ще було ой далеко. Сонце – а напевне ж тут чуже, русичам вороже, – розплавленим залізом повисло над головою і не думало котитися звичною своєю небесною дорогою на захід.