Валентин Чемерис - Ярославна

Біля Сюурлія, отам, де під вербами плескалося Глибоке озеро – його ще звали Змієвим, – багаттячко жевріло.

Два куманських пастухи – старий і молодий – собі пізню вечерю ладнали – впольовану дрофу, точніше, вусатого дорофача, важкого і жирного, глиною обмазаного, запікали в жару багаття.

Слинку ковтали в передчутті смачної вечері, пахощі м’яса, що смажилося, вже лоскотали ніздрі.

Над ними тихо світилося темне небо, повне зоряного блиску – там, вочевидь, небесна орда кочує, – сюрчали в ковилі коники, та на обріях ні-ні й спалахували швидкі блискавиці – десь там куманськими степами бродили нічні грози.

Старий палицею перевернув важку грудомаху, з якої сочився смачний жир, і так пахтіло, що і язика можна разом із слиною ковтнути, і задоволено крекнув:

– Важенний вусань! Буде робота нашим зубам! Але хай ще трохи умліє.

– Кажуть, руси приходили, – озвався молодший, теж ковтаючи слину. – Два дні наші з ними билися.

– Приходили. Кза з Кончаком, хани наші славні, їх побили добряче! Затямлять руси, як у Куманію ходити!

– Хай наші на Русь бігають, – дивується молодий, – щоби добром поживитися. А чого їм не сидиться вдома?

– А того… Не інакше, як змієву доньку хотіли викрасти.

– Якого змія?

– А того, що в озері отім, – показав палицею кудись у темряву, – жиє. Отой, що з дванадцятьма головами. Він Русь пустошити часто літає.

– З дванадцятьма? – присвиснув молодий. – Нащо йому стільки голів? Та з ними одна морока. Як їм раду дати? Тут одній голові ради ніяк не даси, а то… дванадцять! Це ж треба ще й дванадцять ротяк нагодувати! Для такого і дроф у степу не вистачить.

– У нього всі голови вумні, тож і мороки не має. А в тебе одна і та дурна. От і маєш клопіт. А йому все ніпочім. Живе собі на дні Глибокого озера, і горя йому мало. Там у нього такий терем, як ото в руських. А в теремі тім царівна жиє, дочка його. Кра-асива! А що багата!.. Аж сім кибиток добра на придане має.

– Сім кибиток? От би таку собі запопасти.

– Де вже тобі, як за тебе й проста куманка не хоче йти – не маєш ти навіть воза свого. Замість шапки ганчіркою напинаєшся, а туди ж… Царівну забаг! Не для тебе царівна.

– А для кого ж тоді?

– Для добрих молодців! Хто її візьме, тому й сім кибиток із добром дістануться. От руси й приходили… Щоби змієву доньку викрасти і добром отця її поживитися. Але не змогли змія подолати. Кількоро голів йому зрубали, але не всі. Змій їх і попалив огнем з решти голів. А кого не спалив, в озері потопив! Щоби знали, як на його дочку-царівну зазіхати!..

В нічній пітьмі то там, то там хтось жалібно скрикував.

– То – душі їхні неприкаяні бродять, – сказав старий.

– Русичів?

– Атож… Їх потопили в озері, а душі їхні й колобродять степами, на долю свою скаржаться… Кажуть, і змієва дочка за ними плаче.

– Овва! А вона чого за ними сльозу пускає?

– А того… Добрі вони були молодці. Змієва дочка могла б з них собі хіба ж такого мужа-молодця вибрати. А їх побили й потопили в озері. А з наших до змія ніхто й не сунеться – тож і не випадає його дочці молодцем обзавестися… Доведеться їй вік без мужа кукукати… Чуєш, чуєш? То вона чайкою квилить над озером.

– Хто… вона? – молодик на всяк випадок ближче до вогню підсунувся.

– Та кажу ж, змієва дочка, яку батечко в теремі на дні озера тримає… Зразу видно, що в тебе одна голова – не дуже кумекаєш. От коби ти мав, як змій, кількоро голів, вумним був би. Не в пастухах безрідним бігав би, а ханом був. Отак!

– Де вже нам, – зітхнув молодий. – Ми люди прості… Нам і однієї голови на плечах вистачить. Та й одного рота легше прогодувати… Діставай уже вусатого птаха, вечеряти будемо, бо в кишках наче орда товчеться…

А в нічній пітьмі сюрчали коники, свіркали на далеких небокраях блискавиці, та хтось над Зміїним озером чайкою жалібно кигикав… Мабуть, на долю свою скаржився. А швидше всього – на недолю. Може, то змієва донька – красуня з красунь – за руськими молодцями побивалася. Жаль їй було – такі молодці до неї приходили, а їх побили, потопили… Хто ж тепер до неї в Куманію свататись прийде – вік їй зозулею самотньою кукукати. Навіть маючи сім кибиток добра у придане…

А над річкою, над Каялою, званою в тюрків Сюурлій, блукали тумани, наче сиві діди ходили зсутулившись і щось шукали, і не могли знайти…

Може, й річку Каялу…

Може, й річку Сюурлій…

А над Руссю, над південним її порубіжжям, де сусіди лихії, воріженьки тяжкії, здіймалася Хала – багатоголовий змій-зміюка, тугарин степовий, товстий і довжелезний, з крилами під колінами і кінськими очима…