Валентин Чемерис - Ярославна

І тоді і сьогодні, і завтра-позавтра виряджатимуть, голоситимуть, чекатимуть, знаючи, що не всі повернуться. Але чекатимуть вічно, тужачи й голосячи, – така вже доля жінок.

І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто тут не стане останньою. Бо лунає і лунатиме вічно:

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна:

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер.

І завтра-позавтра – така вже їхня – Ярослави і Марусеньок – доля жіноча…

Бо все відбувається у вічному «Поясі життя», як називається одна з поезій мого земляка, поета Олександра Зайвого з Придніпров’я, який так рано пішов з цього світу:

Фортеця (від італ. fortezza – укріплення) – укріплений пункт (місто) з довгочасними спорудами, постійним озброєним гарнізоном і різними припасами, приготовлений до тривалої кругової оборони.

В Київській Русі в XI ст. відомо близько 90 укріплених міст (градів), у тім числі й Київ. В середині фортець містилася цитадель – у Київській Русі називалася дитинцем. (Пізніше, з XIV ст. цитадель у давньоруських князівствах буде зватися кремлем).

Тоді створювали добре укріплені міста-фортеці та чималі земляні вали поміж ними, на котрих ставили високі й міцні дубові гостроколи. Та, власне, частоколи-гостроколи на земляних валах і захищали первісні руські міста-фортеці. Як свідчить літопис, вони зводилися уздовж природних рубежів – рік, що були важко приступними для нападників.

Понад Сеймом і виріс Путивль.

Обороняли місто-фортецю з її дитинцем теж потужні земляні вали.

Вони й були головними захисниками міст-фортець у X–XIII ст. Їх насипали на особливих дерев’яних (зрубних) спорудах, а перед ними копали рови і заповнювали їх водою. Вали великих міст сягали у висоту на 8 – 10 метрів, а в Києві вони були найвищими і наймогутнішими на Русі, тож досягали 16 метрів заввишки. Земляні вали, хоч якої б вони були товщини й висоти, слугували основою для дерев’яних стін. Вони споруджувалися на гребенях валів у вигляді зрубів з товстих, здебільшого дубових, колод, що для міцності мали ще й поперечні коробки стін. Їх висота сягала від 3 до 5 метрів. У горішній частині стін з внутрішнього боку припасовували галереї, що їх літописці називали «заборонами», і звідки захисники обстрілювали нападників.

Ворота фортець та укріплених міст будували у вигляді вежі, внизу був проїзд.

Через рів перекидали дерев’яний міст. Коли виникала небезпека, його спалювали або рубали сокирами – підйомних мостів на Русі до XIII ст. не знали.

Таким було й «місто на Путі» – Путивль над Сеймом. (У ті часи річку звали Семь, (очевидно, вона витікала з семи окремих джерел), на валах якого співала, тужила-плакала і заклинала Ярославна.

Путивль – це «город на путі». Пригадуєте: на путі стоять. Тобто не давати кому-небудь проходити кудись.

І Путивль, стоячи на путі, не давав різним незваним гостям, що, як відомо, завжди гірше татарина, нападати на Русь і на Київ в першу чергу.

Місто-фортецю звели у X столітті невгамовні сіверяни. З наказу київського князя Володимира Святославича.

Літописець Нестор:

«І мовив Володимир: «Недобре, що мало міст поблизу Києва». І почав ставити міста по Десні, й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став набирати мужів кращих із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів, і ними населив міста, тому що була війна з печенігами. І воював з ними, і перемагав їх».