Валентин Чемерис - Ярославна

І нарешті плач-заклинання Ярославни теж із розряду – принаймні за «Словом» – міфічної, язичницької магії.

Хоч їй і присвячено в поемі всього лише двадцять рядків, але вона – один з головних персонажів і звертається княгиня до трьох стихій: вітру (Стрибог або його онук), Дніпра (до «глибокої ріки» – такий переклад із скіфської мови), звертається, можливо, до божества ріки (водяного) і до Сонця (Хорс, Ярило). Всі ці сили (вітер, вода, сонце) ворожі Ігорю. Жона закликає природу допомогти її ладові повернутися. Вона сумує і за воїнами князя, і моління Ярославни рятує Ігоря.

Власне, її СЛОВО, що мовлене, справді рятує.

Недарма ж через віки та віки Поет подивується і вигукне:

«На Дунай Ярославнынь глась слышимь, зегзицею незнаемь рано кычеть: Полечу, рече, зегзицею по Дунаеви».

Що це за птах – зигзиця? Росіяни, перекладаючи «Слово о полку Ігоревім» на сучасну російську, впевнено писали: кукушка. Цю птаху здибуємо і в авторитетному перекладі академіка Д. Лихачова: «На Дунае Ярославнин голос слышится, кукушкою безвестною рано кукует: «Полечу, – говорит, – кукушкою по Дунаю, омочу шелковый рукав в Каяле-речке, утру князю кровавые его раны на могучем его теле…»

Отже, кукушкою. Хоч Ярославна ясно «рече»: зегзицею.

Українці або залишали зигзицю, або заміняли її зозулею – а це той же пах, що по-російському прозивається кукушкою.

Серед дикого птаства України після ластівок, солов’їв та лелек четверта за популярністю вона – зозуля.

Давньоруська зигзиця – так гадають. В Україні це й нині її народнопоетичне ймення. Хоча, здавалося б, яка поезія, адже цей, з бурувато-сірим оперенням птах, тільки тим і зайнятий, що підкладає свої яйця в чужі гнізда. Чинить по суті розбій.

Це вона, зозуля, займається цим малопривабливим способом залишати потомство, або він – зозуль.

Але чомусь він не такий популярний, як вона – зозуля. Як вважає народна традиція, зозуля – вічна вдова, того й гнізда не в’є. Ще, буцімто, будучи колись жінкою, вбила свого чоловіка і була засуджена за це Богом не мати пари й поневірятися по лісах. А ще вона – віщунка (буває, що й лиха), пророчиця, адже знає, кому і скільки літ жити. Запитай – відповість. Своїм кукуканням.

В українських піснях про смерть козака на його могилу кохана прилітає зозулею.

Зозулею літала на Каялу-річку і Ярославна. Себто зигзицею.

А ось у Тараса Шевченка в його «Плачі Ярославни» і зозуля, і зигзиця, – увага! – ще й чайка-вдовиця.

У білорусів – переклад Янки Купали – зозуля:

«А у Пуціўлі Ярослаўна Безуцешнаю зязюляй Наракае раным-рана».

А ось у Максима Рильського, – його переклад «Слова» один з кращих, – як і в Т. Шевченка: і традиційна зозуля, і чайка-жалібниця.

То в чиєму образі Ярославна літала у «Слові»: зозулею (зигзицею) чи чайкою, вдовицею і жалібницею?

І взагалі, до чого тут чайка? Такого птаха ніде у «Слові» не згадано. А тому в більшості українських перекладів виступає зозуля – вона ж зигзиця. Варт зазначити, що в давній українській мові існували ще й такі назви зозулі, як зогзуля, зегула, зузуля. В росіян традиційно тільки кукушка. Дослідники «Слова» не відшукали в живій російській мові XIX ст. слова «зегзиця». Знайшлися лише в деяких регіонах Росії вже напівзабуті давні форми назви цього птаха: зогда, загоска, загозочка… Перекладачі і ці варіанти сприйняли, як первісні назви – можливо, й народнопоетичні та пісенні – терміну кукушка.

Тож так і втрадиційнилося: в російських перекладах кукушка, в українських – зозуля. Це при тому, що в мові Давньої Русі таки була зегзиця, що її українці перекладали як зозуля, а росіяни – як кукушка. А раптом Ярославна літала до Каяли-річки зовсім і не зозулею-кукушкою? Раптом зигзиця означала в Давній Русі зовсім іншого птаха?

Чи ж бува під зигзицею не малася чайка? Вдовиця і жалібниця.

Один з дослідників «Слова» Шарлемань з цього приводу зауважив: «Зегзиця… зазвичай трактується як кукушка. Але варто нагадати, що на Десні між Коропом і Новгород-Сіверським селяни місцями називають гигичкою, зигичкою, зигдичкою – чайку. Може, в даному випадку і автор «Слова» порівняв Ярославну з цим птахом, який здавна в Україні був емблемою смутку – тобто чайкою… Може бути, цю чайку автор «Слова» назвав іменем «зигичка», що у його час було більш поширеним, а пізніше переписувачами було слов’янізовано і перетворилося в «зегзицю». Назва зигичка, гигичка – звуконаслідування, що передає крик птаха – ки-ги, «кигикає». З точки зору поетичного образу, зазначає інший автор, це значення слова зегзиця значно краще мотивується, аніж загальноприйняте раніше (кукушка). Контекст плачу Ярославни: «полечу, рече, зегзицею по Дунаю, омочу бебрян рукав в Каялі-річці» викликає образ саме водяного птаха, чайки, що низько летить над річкою і зачіпає воду крилом, але ніяк не пов’язується з уявленням про мешканку лісів – зозулю…»