Валентин Чемерис - Ярославна

Це, звичайно, так. Всі представники сімейства зозулевих (а це 130 видів, 38 родів), починаючи від всім знайомої зозулі звичайної і до малознаної, але вельми оригінальної зозулі, ані сіра, ані чорно-синя з фіолетовим відливом, – всі вони деревні й чагарникові птахи, життя яких минає в кронах дерев та кущів. А чайки (45 видів) своє життя пов’язали з водою, вони найчисленніші і, до речі, найкрикливіші – на пляжах, біля річок, озер, на морському узбережжі. Їжу добувають в основному з води, на льоту вихоплюючи маленьку рибку. Але як уже утрадиційнилося в перекладах «Слова» на сучасні українську, російську та білоруську мови, так, очевидно, й лишиться.

Ярославна до Дунаю та до річки Каяли літатиме зозулею-зигзицею.

Хоча іноді – й чайкою-вдовицею. Чи жалібницею…

Дослідники поеми й досі дивуються: чому голос княгині чути на Дунаї, адже плаче вона у Путивлі, за сотні верст від Дунаю? Навіщо їй летіти зигзицею (зозулею) по Дунаю, мочить «бебряний рукав» в Каялі-річці, щоб витерти князеві рани? Не інакше, як Дунай тут – міфічна ріка. Топонім «Дунай» одного кореня з топонімом «Дон», що в перекладі зі скіфської означає просто «ріка». До всього ж Дунай – це ріка, на берегах якої колись була давня батьківщина слов’ян, а тому, гадають дослідники, Дунай тут – символ початку життя. Також може бути символом живої води, а Каяла – символ кінця життя, символ мертвої води. «На річці на Каялі тьма світло покрила…» Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. Сюди готова полетіти Ярославна. Можливо, «Каяла» і «каятись» – однокореневі слова. Подумки здійснивши політ від Дунаю до Каяли, княгиня пролетіла всю ойкумену.

«Сюди готова прилетіти Ярославна…»

На річку Каялу, про яку ми так досі нічого й не знаємо – де протікали її води?

Тужіння-плач-заклинання Ярославни, як уже мовилося, займає в повісті лише двадцять рядків, але завдяки цим двадцяти рядкам княгиня стала одним з головних героїв поеми. Вона збирається полетіти зозулею до Каяли, щоб обітерти мужу криваві рани водою Каяли, звертається до вітра:

Звертається до Славутича-Дніпра:

Звертається до сонця:

Двадцять рядків в оригіналі жіночого плачу-моління-заклинання, і таке неймовірне враження!

Взагалі жанр «Слова» – незвичайний, адже в ньому поєднані жанрові ознаки ораторського твору і в той же час фольклорний сплав, – причитання, плачі, заклинання, міфологія, язичницька магія. Автор не стільки розповідає про події, перипетії походу, як розмірковує про те, що ж трапилось: висловлюючи своє відношення до нього, оцінює його і дивиться з думами про минуле і майбутнє своєї країни. Ось чому в поемі розповідь про теперішнє перебиває розповіддю, спогадами про минуле, роздумами про майбутнє.

Автор відчувається в кожному рядку поеми: і його пристрасна публіцистичність – засудження княжих міжусобиць, які несли горе народу й ослаблення Русі у боротьбі із зовнішніми ворогами.

«Слово» наповнене (навіть переповнене) різними звуками і голосами, що так таємничо линуть до нас із минулого, це – магія, що вражає й сьогодні і якій і сьогодні віриш.

«Що шумить, що дзвенить раннього рана перед зорями? Ігор полки повертає, адже жаль йому любого брата Всеволода. Бились день, бились другий, на третій день ополудні впали стяги Ігореві. Тут розлучилися брати на березі швидкої Каяли; тут кривавого вина не вистачило, тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Хилиться трава від жалю-печалі, а дерево в смутку до землі прихилилось.