Валентин Чемерис - Ярославна

Пригадуєте дитячу пісеньку з циклу закличок: «Дощику, дощику, припусти, припусти…» Співали діти хором, і літній дощик неодмінно припускав, зважаючи на їхні прохання… Існують дитячі заклички, звернені до комах, до рослин, до тварин, до води, до сонечка, вітру тощо. Ці заклички по-народному мудрі і по-дитячому наївні, вони облагороджували серце, виховували доброту і чуйність…

У дорослих були свої замовляння (нині майже забуті, бо ми відірвалися від матері-природи і тому втратили з нею зв’язок, і тому наші прохання тепер не збуваються) – теж магічні слова, що мали чаклунську силу і якими замовляли кого-, що-небудь… І в основі багатьох замовлянь знаходиться космічне (природне) і людське у взаємозв’язку (тіло – земля, кров – вода, волосся – рослини, зір (очі) – сонце, дихання (душа) – вітер, голова – небо тощо). У замовляннях, як і в міфах, згадуються божества, злі духи тощо. Умовно вони поділяються на господарські (на добрий урожай, дощ, успішне полювання чи рибальство тощо), лікувальні (на забезпечення здоров’я), родинно-побутові (зміцнення розуму, сім’ї, удачі) суспільно-громадські (проти ворогів).

Своєрідними замовляннями були й колискові пісні:

Романтикою овіяні дівчачі замовляння (присушки). Ними дівчата «привертали» до себе коханих. Зверталися й до природи:

«Добрий день тобі, сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу, перед усім миром, перед усім миром християнським – добротою, красотою, любощами й милощами. Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична й прекрасна перед усім миром».

Вважається, що такий вид словесної магії є своєрідним засобом психотерапії, яка займає належне місце в сучасній науковій медицині.

Були замовляння проти всіх сил природи, у тім числі й проти хмар: «Бий, дзвоне, бий, хмару розбий! Нехай хмара на татара, сонечко на християна. Бий, дзвоне, бий, хмару чорну розбий!..»

Любила такі замовляння Ярославна. Ще коли зростала у Галичі в палаці батька, дівчам жвавеньким на ймення Єфросинія, що її всі звали то Фросечкою, то Прісечкою. Скільки вона знала таких замовлянь – на всі випадки життя. До всіх сил звернені – до небесних і земних. Безтурботно вигукувала-виспівувала ті замовляння – коли й дощика прохала припустити, і дощик справді тоді припускав. Але то були чи не дитячі пустощі, жарти, своєрідні співанки. А ось за ладом своїм вона так побивалась, так тужила і молила богів і сили природи врятувати його, так хотіла з валів Путивля побачити, де він і що з ним, що сили… Небесні? Не знаю. Містичні? Теж не відаю. Але знаю, що ті сили допомогли здійснитися її пристрасній тузі – вона й побувала на березі Каяли в донецьких степах…

З усіх птахів вона найбільше любила зозулю. Чому – й сама не знала.

Часто ще в дитинстві замовляла літа, і завжди зозулька щедро їй кувала літечка довгі. Тож і хотіла зозулею над світом полетіти, коли чекала Ігоря з походу. А чекаючи співала:

«Якби крила – полинула б до його зозулею, кувала б, визивала б його…»

Це Ганна Барвінок так писала, але в яке століття не заглянь, українки саме так виглядали своїх милих, так бажали: коли б крила, коли б зозуленькою стала, полетіла б до милого хоч і на край світу…

І Ярославна так воліла, і так співала-тужила у Путивлі на валу…

Без милого постіль і в княжому теремі була твердою, і спати на ній було мулько і тяжко. І сон не йшов, качалася до ранку. А ні світ, ні зоря вставала й квапилася на вал до заборола – подивитися, чи милого не видно з походу…

Сни були тривожними – іржання і тупіт коней, крики, стогони поранених і конаючих воїнів, брязкіт мечів… Ярославна схоплювалась, наче охоплена жахом. Серце шалено колотилося – як не вискочить з грудей.

Лягала з думкою про Ігоря, у снах він одразу ж з’являвся. Охоплена тривогою про нього, прокидалася серед ночі й до ранку не могла стулити очей.