Валентин Чемерис - Ярославна

– Так людям наврочено – воювати між собою…

Кують зозулі. Ярославні здається, що не вона, а її губи самі шепочуть: полетіла б я зигзицею на Дон, щоби милого побачити, допомогти йому… Минали дні і ночі. Дні у тривозі, на валах біля заборол, ночі в княжому теремі, але теж у тривозі…

А зозулі кували. Іноді й до неї на вали залітали – барвисті, як намальовані: ку-ку та ку-ку… Питала: скільки літ їй та її милому жити в цьому світі?…

Ключниця якось сказала:

– Не побивайся, княгине, Явдошка тобі допоможе… Явдошка була відьмою. Це всі в Путивлі знали. Як і те, що вона на світанні літає на мітлі чи помелі і знається з нечистою силою – теж усі знали. Вона була доброю відьмою, Явдошка. Коли в кого яке лихо – до неї за поміччю зверталися – нікому не відмовляла і плати за те не брала.

Явдошка й справді їй допомогла.

– Ось тобі, княгине, тирлич, – казала.

– А що се таке – ти-тирлич?

– Відьомське зілля. Нам, чесним відьмам, воно допомагає, пособить і тобі. Вип’єш зілля, заснеш і уві сні побуваєш там, де захочеш.

– І на Дону великому? У Половеччині?

– І на Дону великому, і в Половеччині, якщо у тебе така забаганка.

– Зигзицею полечу?

– Можеш і зигзицею… Тіло твоє зоставатиметься в Путивлі, у хоромах княжих, а душа твоя зигзицею полетить до Дону великого, щоб побачити князя.

Сказала і зникла – як наче б мить тому її й не було біля Ярославни. Як у повітрі розчинилася…

Надходив вечір. Від випитого зілля, що дала їй Явдошка, Ярославна була сама не своя. Все щось наспівувала… Співала і плакала, співала й тужила.

– Полечу, – казала, – зигзицею понад Доном, бобровий рукав омочу в річці Каялі (якась Каяла, половецька річка, їй вже була знана – звідки?) і на княжім білім тілі кров отру, рани йому зцілю…

У теремі своєму, що згодом стане окрасою «Слова», вже бачила Каялу…

І полетіла тієї ночі – на Дон великий, у степи половецькі до річки Каяли, зигзицею полетіла…

Хочте вірте, хочте… перевірте. Бо коли б не літала у половецькі степи, звідки б вона знала, що річка зветься Каялою, і що біля неї битва клекотіла, та нещаслива битва русичів з кочівниками, знала, що була тоді спека, і русичі потерпали без води, що вітер дув з боку половців, посилюючи лет їхніх стріл, що князь уже був поранений, і його, закривавленого, схопили половці… І бачила це вона згори, з піднебесся, і звідти голос подавала, що його й почув Ігор… А літала не вона, літала її душа – в образі сизокрилої зозулі…

Каялу, повернувшись до Путивля, княгиня благала на міському валу:

Простягала руки з високих валів до незримої далини, за якою десь у чужій стороні бігла Каяла-Сюурлій, що забрала у неї ладо її.

Чули городяни, як княгиня і пізно увечері, і рано-вранці на валу благала половецьку річку:

Чи задумувались ми коли: де ми буваємо нашою свідомістю у наших снах?

Мудреці запитують: чи завжди душа, що усвідомлює себе спресованою в нашому «Я», поєднана із сонним тілом, що ледве дихає розслаблене, і невіддільна від нього? Великий Платон говорив: тіло – тюрма для душі. «Ми ув’язнені в тіло, як молюски в мушлю». Думка про те, що всередині нашого щільного фізичного тіла перебуває якась інша розумна сутність, що має істинну владу над життям і смертю, і має більший вік, як тіло, ця думка хвилювала давніх людей, хвилює нас і сьогодні. Астральний світ реально існує (у Біблії він називається Раєм і Пеклом), психологи ж його називають областю сновидінь психіки. Астральний світ є однією із позачасових площин ноосфери. Те, що нам звичне, коли ми не спимо, не підходить до астрального світу. Як і потік часу із теперішнього в минуле, як і протилежності матеріального та ідеального.

Астральний світ – це «прикордонна зона» між фізичним вакуумом і ідеальним світом мислеформ. Вже доведено, що саме до астрального світу ми переносимось під час сновидінь. В астральному світі живуть не фізичні тіла, а їхні інформаційно-енергетичні копії-моделі, що називаються фантомами. А фантомні двійники людини були відомі ще давнім ацтекам, індусам, єгиптянам та іншим народам. У людини, яка живе, двійник виходить з тіла під час сну, хоч ми цього не усвідомлюємо і не пам’ятаємо проснувшись. Натренована людина (або в стані великого психічного збудження, горя-печалі) може замовляти свої астральні подорожі в стані штучно викликаного трансу. Вихід душі з тіла в астральний світ під час трансу чи сну здійснюється при вищих психічних процесах – пам’яті й уяві. У сні ці процеси діють вільно. В астральному стані людина здобуває незвичайні властивості, у ньому відбувається заміна фізичної дії, людина здобуває незвичайні властивості – її «Я» може відділятися від тіла, виходити з нього, як звір виходить з клітки, і мандрувати в ірреальному світі. Правда, ця подорож може закінчитися сумно, душа «Я» може не повернутися в тіло, і людина уві сні помре… Але уві сні людина здатна жити творчо, адже астральний світ – це не просто сон, а паралельна нам інша реальність, але реальність як ніби навпаки. Тобто дзеркальний фізичний світ.