Валентин Чемерис - Ярославна

Та і який сон, як з милим щось у Половеччині творилося лихе – про це віщували сни. Якби мала крила – полетіла б до Дону великого… Не мала крил.

І вістей од князя ніяких.

Як пішов з дружиною – наче у воду впав. Гінців більше не було.

Терзалась у відчаї: що робити? Як милому зарадити? Чи бодай дізнатися, де він і що з ним та його дружиною?

Сни – один одного тривожніші.

Ледь сіріло, як, залишивши княжі хороми, йшла на вали. Квапилась: наче з них могла щось побачити. Але немає таких валів біля Путивля, з яких можна було б побачити половецькі степи далекі…

Дерев’яні східці пронизливо скрипіли, як піднімалася на вал.

Позад нею нечутною тінню йде вірна ключниця – висока й дебела, на випадок чого може й захистити княгиню. Хоча що Ярославні може загрожувати в Путивлі за високими і надійними валами?

Загроза витала над її милим та його військом – там, у краях далеких, половецьких… А з валів скільки не видивляйся – князя Ігоря в Половеччині не побачиш. Але все ж піднімалася. На валу, на його гребені стояли стіни, зруби з товстих дубових колод, обшиті дошками.

Внизу вали слугували підлогою, по якій ходили, вгорі були заборола, [36]звідти відстрілювалися від нападників, а нападники завждти знаходились. Є фортеця, будуть і нападники, охочі її захопити… Ярославна піднімалася на заборола й завмирала (позад неї завмирала, наче її й не було, вірна ключниця).

Далина аж дух перехоплює.

З одного боку голубіє Сейм, далі темними стінами тягнуться ліси, а по сей бік Сейму – заливні луки, переліски, гайки, озера… і – далина, далина аж до ледь видимих обріїв, де небо із землею зливається – що там?

То там, то там іноді здіймаються далекі загадкові дими – чиї? Мисливці? Рибалки? Чи лихі люди, яких завжди більше, як добрих. У тих краях, де обрій – кочівники, а від них добра не доводиться чекати. Живуть тим, що грабують Русь, людей у неволю заганяють…

Але здебільшого обрії були пустельними – тільки марево блукало.

Скільки не вдивляйся – до болю в очах, до сліз – до милого не додивишся, скільки не гукай – до милого не догукаєшся.

Віяли вітри – онуки Стрибога. Прохала їх, аби милого на своїх крилах принесли… Сяяло сонце, прохала небесне світило не пекти воїнів її милого.

А сонце пряжило, як несамовите. Наче найнялося все на землі родюче спопеляти. Чи й догукаєшся до нього – високо. Але все одно Ярославна до сонечка догукувалась. Вірила – догукалась.

Спека спала, вітри загули, вітровії несамовиті, наче холодні, осінні… До них догукувалась і їх просила. А вони гули й гули…

– То – здухачі сплять та між собою б’ються, – у Яв-дошки на все готова відповідь і всьому є пояснення.

– Що се ти речеш, Явдошко? Як це вони сплять і… б’ються між собою?

Явдошка, щоб княгині легше було в обійми сну поринути – як маленькій розказувала… Здухач – се такий чолов’яга. Силу має, як у ста наших чоловіків, дядьків добрих. Але сила його проявляється тільки тоді, як він спить. Під час сну із здухача виходить дух, який веде за собою вітри, жене хмари, проганяє град, б’ється з іншими здухачами. Часто вони виривають з корінням дерева, і ну один одного ними гамселити! Аж гул стоїть! А ще вони стережуть од негоди поле та угіддя свого села чи роду.

А ось як помре такий здухач, то неодмінно стає вовкулакою…

Гули вітри за слюдяним віконцем терема – здухачі билися. І чого вони сваряться? І уві сні їм спокою немає. Що ділять? Чого не миряться?

– І коли вже всі житимуть в мирі та злагоді? – запитує княгиня. – Коли половці перестануть чинити набіги на Русь – хіба це по-сусідському?

Але на це у Явдошки немає відповіді.

– Хто його знає. Треба у волхвів запитати – дак вони по лісах дрімучих розбрелися, там і живуть. Про людей і забули.

– А люди – про них…

– Як лихо – то сходяться.

Гули вітри, аж терем потріскував. Чи старе дерево зсохлося?

– Спи, княгине, спи.

– Так гуде ж… Аж завиває…

– Мо’ то здухачі з половцями б’ються…

Княгиня засинає, і сниться їй, що здухачі, повиривавши здоровенні дерева з корінням, на половців кинулися, Ігоря виручають.

А на світанні все нарешті вгамовується, вітровії полетіли, певно, в інші краї, натомість тиша і Божа благодать. Сонечко сходить, зозулі кують.

Гарно в світі білому! Коби не війни, і зовсім добре людям би жилося. І коли тим війнам клятим кінець надійде? Коли сусіди житимуть як добрі сусіди, а не ходитимуть один проти одного оружною силою? Але на це запитання і всезнаюча Явдошка відповіді не має.