Валентин Чемерис - Ярославна

Ось уже, браття, невеселий час настав, уже пустеля військо прикрила. Піднялась Обида в силах Даждь-Божого онука, ступила дівою на землю Трояню, сплеснула лебединими крилами на синьому морі у Дона, плеском злякала часи достатку. Затихла боротьба князів з поганими, адже сказав брат брату: «Це моє, і те моє теж». І стали князі про мале «це велике» мовити і самі собі біди кувати, а погані з усіх боків приходили з перемогами на землю Руську».

А струни гуслів Бояна і нині дзвенять. А дзвін мечів, хрипіння коней, стогони поранених на Каялі! А зітхання самого автора «О, Руська земле! Ти вже за горбом!»

І, зрештою, найпронизливіший, найщемкіший, найпоетичніший голос – плач Ярославни.

«У «Слові о полку Ігоревім» Ярославна з’являється в найтрагічніший момент оповіді: полки Ігоря розгромлені, він у полоні, половці, збадьорені успіхом, готові ринутись на Руську землю; заклики до князів заступитися за Русь, врятувати Ігоря здаються безнадійними, адже нема серед них згоди. «О, стогнати Руській землі…»

І ось на тлі цих стогонів, [35]що охопили всю землю, ніби перекриваючи суворі докори Святослава і даремні заклики самого автора, лунає голос Ярославни: із фортечної стіни у Путивлі – вона в один і в той же час оплакує загиблих, поранених, полонених, докоряє вітрові і сонцю за те, що не допомогли війську мужа, і висловлює надію на повернення. Це плач-тужіння, плач-заклинання, він увесь пронизаний язичницьким сприйняттям світу і вірою, що відгукнуться сили природи на страждання людей», – Б. Путилов.

Зауважимо, «що Ярославні ніби відомі важливі деталі нещасливого походу: вона тут, але знає, що вітер під час битви дув з половецького боку, посилюючи політ ворожих стріл, і що у безводних степах воїни мужа страждали від спраги; і вона називає ту ж ріку Каялу, на берегах якої розлучилися брати.

Разом із звертанням до природних сил і стихій у плачі Ярославни згадується, як не дивно, і реальна історична подія: за два роки до поразки Ігоря об’єднане військо руських князів здійснило успішний похід, що закінчився взяттям у полон Коб’яка, половецького хана.

…А тепер про те, якою силою автор «Слова» наділяє моління Ярославни. Відразу ж після заключних фраз плачу йде розповідь про врятування Ігоря з полону: «Присунуло море з опівночі, ідуть смерчі хмарами, Ігорю-князю Бог путь показує із землі Половецької в землю Руську…»

Невідомий автор поеми не сумнівається: випробуваний засіб звертання до природних сил – вітра, сонця, Дніпра – допомогло: плач-замовляння виявив свій магічний вплив, і тут же новий помічник виникає: «Бог… в землю Руську вивів…»

А краще сказати – Ігоря повернули до «отчого золотого столу» любов і сила почуттів Ярославни».

Плач-тужіння Ярославни у «Слові о полку Ігоревім» – це наша своєрідна Пісня пісень, як називається біблійна книга староєврейського царя Соломона (993–952 до н.е.). Це, власне, збірка любовних гімнів, у яких Суламіф звертається до коханого:

«Поклади мене, як печать, на серце твоє, на тіло твоє; бо сильна, як смерть, любов…»

Але Пісня пісень з часом набула ще й переносного значення і означає найбільш довершений твір, тож такою давньоруською Піснею пісень і є плач-тужіння Ярославни у «Слові», що йому вже пішло дев’яте століття, а воно все таке ж – нев’янучно-невмируще, ніби ж учора створене…

З Інтернет-видання:

«Звернення Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігорю втекти з полону. Автор з великою любов’ю, симпатією, захопленням описує нам цю жінку в невеликому епізоді. Який же треба було мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається поетичною красою, найславнішим, обвитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Художник застосовує ніжні поетичні вислови: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пронизана патріотизмом. Вона і політично свідома жінка, адже оплакує не лише Ігоря, але й воїнів, співчуває руським жінкам. Вірить Ярославна в чудодійну силу Каяли-ріки. Обмию князеві криваві рани на тілі його сильному! В художній літературі і в фольклорі ми часто зустрічаємо порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві птахи символізують трагічну долю жінки. «Автор «Слова» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в пекло, аби лишень тільки врятувати Ігоря. Весь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть зважується на нарікання до тих, які заважають князю: о вітре-вітрило! Чому, господине, силою вієш? Чому посилаєш ханські стріли на крилах своїх легких? Проти воїнів мого милого? До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: принеси ж ти до мене мого милого… Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно випрошувати йому життя не у людей, а в сил природи. Це відчай, остання надія. І вже змучена проханнями, звертається до Сонця… І природа ніби отямилась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, вона, природа, теж не байдужа до її туги: опівночі море заграло, мгла йде стовпами, вихорами, Ігорю-князю Бог вказує путь із землі Половецької в землю Руську. Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям подружнім своїм союзом слідувати прикладу цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного…»