Валентин Чемерис - Ярославна

…І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто останньою не стане. Бо лунає і лунатиме вічно:

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна.

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер…

Але що тоді, що тепер, що завтра-позавтра і завжди в будучині слово наших Ярославн рятуватиме нас, адже й справді, як воно пролунає, «серце б’ється – оживає. Як їх почує».

Тож лунало й лунатиме благання – як молитва:

…Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій… Сюди готова була полетіти Ярославна…

Справді, читаючи звертання (плач-тужіння-заклинання) Ярославни до трьох сил природи – вітру, Дніпра і сонця, – можна лише дивуватися: Ярославні «ніби відомі важливі деталі нещасливого походу», вона знає – перебуваючи в Путивлі на валу, – що вітер під час битви дув з половецького боку, – підступний вітер-вітрище! – посилюючи цим політ ворожих стріл; що у безводних степах воїни мужа потерпали від спраги; і вона навіть знала ту річку, на березі якої й полягло руське військо, а князь потрапив у полон – Каяла їй ймення. Ніхто й нині не відає, як насправді називали ту річку і де саме вона текла, а Ярославна тоді, у травні 1185 року, знала!

У той день – у Путивлі перебуваючи, – знала, що річка зветься Каяла, і що саме там відшуміла-відклекотіла кривава січа.

Знала, бо…

Бо складається таке враження, що вона все це бачила – на власні очі! Бачила Каялу, придонські сухі степи, саму битву спостерігала, відчувала спрагу і спеку, бачила, як вели мужа в полон… Хоча, звісно, з валів Путивля вона не могла те бачити, що відбувалося за сотні й сотні верст, але бачила. Якщо судити з її плачу.

Наче й справді була там, на березі Каяли (чула, що так половці називали ту річку, а за ними й русичі), бачила все з гори, з висоти, сама залишаючись незримою, бачила те побоїще, що клекотіло на березі Каяли. Бачила те, про що через роки розповідатиме автор «Слова»:

Є згадка, що й князь Ігор бачив свою кохану княгиню під час битви на березі Каяли. Власне, чув її голос…

Про це мовиться в переспіві «Слова» Заболоцького Миколи Олександровича, російського радянського поета:

Що вона була на загадковій Каялі і бачила пораненого князя – його ж там і справді поранили, звідки вона могла про це знати? – свідчить і перша строфа (перші шість рядків із двадцяти) її плачу на путивльських валах у Т. Шевченка:

І Ярославна полетіла. (Вживаю це слово тут без лапок). В незнану їй Половеччину, у степи до Дону великого, на берег Каяли, де все й побачила на власні очі, де й тужила – ось чому Ігор там, під час битви, чув її голос.

Полетіла вона зозулею, чи, як на тодішній мові, – зигзицею…

І це не якась там… фантазія. Не фантастика. Не містика.

Хоча… Можливо, й містика. Можливо, й фантастика. Але – реальна.

Коли чогось хочеться – душа дуже, дуже хоче, а не можеш, то… можеш.

Існують у фольклорі (зокрема у дитячому, а це значить, чистому, щирому, правдивому) так звані заклички, пісенні звертання до природи з проханням сприяння, допомоги. Вони пов’язані з прадавньою вірою давньої людини в магічну силу слова.