Валентин Чемерис - Ярославна

Аріозо – невелика арія вільної побудови. З італ. аріозо – «ніби арія». Каватина – лірико-оповідна оперна арія, яка відзначається простим пісенним складом.

Це вперше Галичина названа Україною.

В уяві давніх слов’ян – звичайно ж, пісенно-поетичній, – міфоло-гізований образ головної ріки. Лексема «Дунай» стала називним словом, що означає далеку, незнайому ріку – часом тривожну, здебільшого щасливу і недоступну – чи й море, взагалі – глибокі води. Для слов’ян Дунай був їхньою прабатьківщиною («Повість временних літ»), пам’ять про яку зберігалася досить довго. Ще Дунай – кордон благодатної землі і заповітна мета всіх поривань і мрій. В піснях «Дунай» – іноді образ вільного дівочого життя. Переправа через Дунай – символічний образ шлюбу, коли дівчина просить її перевезти через Дунай. Все незвичайне, далеке, незнане і загадкове, звичайно ж, трапляється там, на Дунаї, до якого і ходу немає. Часом Дунай – це міфологізований образ богатиря з руських билин. Іноді Дунай тече – звичайно ж, у піснях – і біля Києва, замінюючи собою Дніпро. Він лине у ті щасливі краї, куди простому люду не просто було дістатися.

«Оригінал («Літопису Руського» – В. Ч.) НАПИСАНО ДАВНЬОРУСЬКОЮ МОВОЮ (виділення моє – В.Ч.), в основі якої лежала жива мова русичів, нерідко навіть з діалектизмами, наявні в літопису також елементи старослов’янської лексики, фразеології, синтаксису. Мова ця нині важко доступна для досконалого розуміння її, вона потребує спеціальних філологічних знань, а літопис як пам’ятка – також знань історичного, хронологічного, археологічного, генеалогічного та іншого характеру, щоб серйозно її осягнути», – Л. Махновець, із передмови до «Літопису Руського».

Одним з перших припущення, що автором «Слова» є сам Ігор Святославич, виступив дослідник Н. Шарлемоня у 1952 році та деякі інші автори – це відображено в заголовку поеми, переконували вони – «Слово о полку Ігоревім – Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». Але наукове співтовариство цю гіпотезу не підтримало, а присвійну конструкцію, яка виражає належність в заголовку, віднесли до слова «полк».

І все ж вживання назви «Україна», «український» для тих часів є суто умовним, адже тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож цілком правомірним для означення тих територій є терміни «Південна Русь», «Південно-Західна Русь», хоч і вони конвенційні і дещо умовні. Епітет «український» у ті часи все ще мав своє первісне значення: «окраїнний», не маючи – ще не маючи – етнічного забарвлення.

Див. А. Коваль, В. Копилов «1000 крилатих виразів української літературної мови». Афоризми. Літературні цитати. Образні вирази. Київ, «Наукова думка», 1964.

Предок великої рогатої худоби. В народній поезії – символ, втілення великої сили й хоробрості.

Себто знатного аристократичного походження. Те ж саме, що – високоосвічений, високопоставлений, високоповажний, високорослий, високопробний, високоталановитий, високошанований і т. д.

Свого часу Брянськ був заснований на р. Десні як укріплений пункт під назвою Бринь (пізніше Дебрянськ) чернігівськими князями. У 1500 році його захопила Московська Русь. Нині Брянськ – обласний і районний центр РФ.

Міфічний Див – а раптом він і справді колись існував? – залишився в історії як персонаж слов’янської міфології та слово в українській мові: «зловісна сила у вигляді птаха». Та ще прислів’я (закляте недобре побажання): «Щоб на тебе Див прийшов!..»

Та ще ця «зловісна сила» подарувала нам цілу низку слів: ДИВ («Ой там, на горі, дивний див, там соловейко гніздо звив»), ДИВО (ДИВина), ДИВак (той, хто викликає здивування, не інакше, як пращур слов’янського Дива), Дивакуватий (трохи ДИВний), ДИВацтво, ДИВитися, ДИВний, ДИВниця, ДИВно, ДИВовиддя, ДИВовижа, ДИВогляд, ДИВувати та інші. Можна лише подякувати слов’янському Диву за таке збагачення нашої мови!