Валентин Чемерис - Ярославна

А тому все так же, все так же:

«Віку її ми не знаємо…»

Ще й сьогодні так пишуть.

А для чого його знати, як вона – безсмертна.

А безсмертним вік ні до чого. Так, суєта суєт.

І досі, здається, чути, як скриплять вози – так, так, того, «медового» поїзда, який колись рухався з Галича до Новгорода-Сіверського.

– Паночки, хто се їде?

– Дочку князя Ярослава заміж веземо.

– Дай, Боже, їй щастя.

Та ще десь здалеку-здалеку, як з інших країв, з інших віків, що вже давно відклекотіли, як вітер з-за Сейму десь із Сіверщини війне, то раптом вчується:

І десь хтось вже ніби й ближче підхопить:

Чи була вона щаслива за Ігорем Святославичем, про якого ніжно казала:

– Ладо моє…

Ладо (відкриймо Словник української мови) – пестлива назва чоловіка, дружини, дитини; коханий, любий…

І приклад наводиться із «Плачу Ярославни» Тараса Шевченка:

У пращурів наших слов’ян-русичів Ладо – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди й усілякої благодаті – благополуччя.

Ось таким богом для Ярославни і був Ігор.

Чи була вона щаслива в Новгород-Сіверську, а потім у Путивлі? На валах якого виглядала ладо своє з походу, плакала-тужила, співала-благала сили природи пощадити коханого. Про це можна запитати в неї – в Новгород-Сіверську і в Путивлі стоїть вона, бронзова, але жива, руки здійнявши, дивиться туди, за Сейм, куди з дружиною пішов її милий.

Вона все ще його виглядає з походу.

Вона стоїть лицем до сходу в позі Оранти-Софії з піднятими руками, вона, уособлення вічної жіночності, і ніби благословляє і захищає місто словами Богородиці: «И донели же стоит мир, не наведи на нас напасти, не предай нас в руки чужих, да не прозовется город твой – град пленен, и стадо твое – прищельцы в земле не своей».

Вона все ще виглядає своє ладо. І ладо, і всіх, хто пішов з ним, хто будь-коли ходив у походи і ще піде.

Вона усіх виглядає і виглядатиме. І за всіх Богородицею-Орантою молитиметься, благатиме сили небесні і природу, аби вони повернули тих, хто в поході.

Вона й сьогодні молиться за всіх нас, плаче і співає.

Прислухайтесь. Ви чуєте її молитву-плач? Той плач, що повертає нас до життя. Про який і писав Платон Воронько:

Київ. 2011

Переклад з російської – автора.

Поховавши Генріха, Анна як королева, згідно із французькими законами не могла вдруге вийти заміж. Але ж вона була ще такою молодою – 32 роки! – вродливою і ставати черницею не збиралася. Як і вести чернече пісне життя. Вона ще багла любові. Сталося так, що Анна Ярославна покохала одного з наймогутніших васалів короля – графа Рауля II де Крепі. Любов була взаємною. Граф палко кохав королеву, але на шляху до щастя виявилося багато перепон. Та Рауль не злякався ні короля, ні церкви, ні людського осуду. У 1062 році, під час полювання в лісі, він викрав Анну і відвіз її до Крепі, де вони й обвінчалися. Королівський двір обурився. Священики обурилися. Папа Олександр II не визнав шлюбу Рауля і звелів йому розлучитися з королевою. Граф гордо відмовився: розлючений папа відлучив його від церкви – за середньовіччя це була страшна кара. Але граф так кохав Анну, що знехтував і буллою самого Папи. Закохані щасливо прожили дванадцять років, до самої смерті графа Рауля. Такі вони – Ярославни!

Ярославною була і жона Василія II Темного, а також мати Івана III, який здійснив централізацію Московської Русі. А дочка удільного князя Ярослава Боровського і Малоярославецького – Марія Ярославна була співправителькою Русі при своєму сліпому чоловікові Василії Темному – праправнучка Івана Калити, правнучка князя Литовського Ольгерда Гедиминовича.