Валентин Чемерис - Ярославна

Не виключено, що назви Каяла і Сюурлій належать одній і тій же річці і викликані діалектичними особливостями мови різних груп половців.

«Тайна ріки Каяли близька до розгадування» – оголошував кожний наступний дослідник, який вирішив взяти її приступом, і слідом за Ігорем терпів поразку. Вчені розділилися на дві групи: одні шукають Каялу і Сюурлій в басейні Дніпра, інші – в басейні Сіверського Дінця і Дону, треті – в Приазов’ї.

Заодно й шукають місце битви Ігоря Святославича з половцями, а це має бути десь в радіусі 40–60 км від Ізюма.

Таємнича і загадкова Каяла, біля якої буцімто й відбулася битва – чи біля Сюурлія (а раптом це одне й те ж?). «Слово» згадує «швидку Каялу», якої в Русі-Україні не було і немає. Це, мовляв, поетична вигадка. Не треба забувати, що «Слово» перш за все не історичний документ, а поетичний твір, де фольклорні й поетичні назви чи вислови на кшталт «копіє переломити», «край поля половецького» чи «випити шоломом води з Дону» – цілком доречні. Один з найавторитетніших дослідників «Слова» академік Рибаков теж вважає Каялу поетичним образом, вигаданою рікою!

На думку інших дослідників загадкову Каялу (чи Сюурлій) треба шукати в радіусі 25–30 км від Ізюма. З правого боку Сіверського Дінця у нього впадає річка Берека. Довжина 90 км. Вона була добре відома на Русі.

Інший етимолог (Є. С. Отін) вважає, що «внутрішня форма» гідроніма Каяла звична для тюрків, адже у ХII столітті «скелястих» або «кам’янистих» річок у половецькій землі було чимало. А ще він вважає, що Каяла, як половецька ріка, була чималою за розмірами, а отже, й відомою в тюркському світі. Та й нині на півдні колишнього половецького степу зустрічаються ріки з подібними назвами: Каялта, Каяли Кулак, Каялишан, Каяликула, Берди Каяли і, зрештою, Каяли Берт. Згадуваний вчений вважає, що 300–350 років тому цю річку називали Берек. Він вважає, що це назва однієї й тієї ж річки (хоча може бути, що й багатьох рік), але названих різними кочовиками: Каяла – це половецька назва, Берд – ногайська. Хоча є й спільні назви. А щодо назви Берда, то вона могла походити й від особистих імен ханів Золотої Орди – Бердибека і Давлет-Берди. Протягом століть лунало: Берека, Берек, Берд, Берт, Берди-Бек, Берда… [38]

Деякі історики вважають, що Берека і є легендарна Каяла-Сюурлій, що її вчені шукають і не можуть знайти вже двісті років.

І все ж більшість сходиться на тому, що Каяла – це все ж таки поетичний образ, а справжня назва ріки – Сюурлій.

Тайна Каяли все ще залишається нерозгаданою.

І гомонить-плаче у Путивлі на валу Ярославна: «Та понад Доном полечу, рукав бобровий омочу в ріці Каялі… І на тілі, на княжім білім тілі омию кров…»

Донецький письменник Іван Костиря у своїй унікальній книзі «Думы о Донбассе», пишучи про минуле донецького краю, розділ про річку Каялу назвав «Дума про річку слов’янської біди».

Подаю фрагменти з неї мовою оригіналу:

«Ой ты гой еси, река половецкая Каяла! Река славянской беды, река скорби и плача всей древнерусской земли.

На самом ли деле ты протекала по Дикому Полю, или вещий, то есть мудрый, проницательный, обладающий даром предвидения Боян, повествуя о славном и горестном походе Игоревом, сына Святослава, внука Олегова в «незнаемую страну» и «дикую степь», возвеличил все здешние реки в поэтический символ, означающий не только поражение мужественного князя Игоря и других князей Киевской Руси, разобщенных личными распрями и потому не стойких в отпоре половцам, а и символ порицания, попрека, каянья – каяти! – за это разобщение, за эту крамолу князей, как своих современников, так и их предков, чтобы призвать в дальнейшем к единению, сплочению против общего врага и упредить от возможной еще большей беды, словно пророчествуя опустошительное в грядущем татаро-монгольское нашествие?…»

Далі письменник розповідає про, здавалося б, безконечні пошуки загадкової річки Каяли в донецькому краї.

«Каких только научных предположений и догадок, и вероятных небылиц не высказывалось на этот счет! Даже как-то краеведы, увлеченные поисками реки Каялы, совершили конный переход верхом по предполагаемому пути следования Игоревого войска, при этом засекая время и вымеряя расстояния в верстах. И сошлись на том, что 11 мая 1185 года половцы разбили русичей где-то над речкой Макатыхой, прозванной летописцем Каялой…»

Ще одна здогадка, гіпотеза, яких і справді вже набереться чи не на окрему книжку. А результат?

«…битва Игорева полка была где-то совсем рядом… Однако велико и широко, и неоглядно Дикое Поле! И где-то затерялась в нем половецкая река Каяла, один Бог ведает. Утешением же для нас является то, что битва на этой реке, по словам Бояна, выявила не только слабость разобщенных междоусобицами князей всей Руси, а откликнулась и в сердце Игоря, и в сердцах его содружников зовом к единству и грядущим победам, к пиру-битве. И оттого река Каяла вызывает не только скорбь, жал ость и плач, а и чувство торжества от несгибаемого духа русичей, наших соплеменников».