Валентин Чемерис - Ярославна

«…і кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було ранених і мертвих у полках руських. Настала ніч суботня, а вони пішли б’ючись…»

Билися увесь день без передиху – як кажуть, найшла коса на камінь! І кочовики виявилися сильними, але не могли сходу взяти верх, і русичі, хоч їх і було значно й значно менше, стояли непробивною стіною. Билися до вечора, засіваючи витоптане поле трупами своїми.

Падали й половці, але їх було багато, і це на їхній орді не позначалося, падали русичі, й оскільки їх було значно, значно менше, на їхній раті це стрімко позначалося…

Убиті лежали вперемішку з пораненими, яких дотоптували, лежали половці з руськими, руські з половцями…

Поранені – які вціліли і ще здатні були рухатися, – під вечір намагалися вибратися з тієї кривавої веремії, з віхоли тієї смертної. Намагалися вибратися і руські, і половецькі воїни, але спасу ні тим, ні тим не було. І в тій веремії, не знаючи, де свої, а де чужі, половці повзли до руських, а руські до половців – прохаючи рятунку… А отримували швидку смерть. Їх просто прохромлювали списами.

Настав вечір, а битва люта не затихала. Перерубати велику масу людей виявилося справою непростою, щоб не сказати, марудною і надто довгою в часі.

І вночі побоїще не вгомонилося, а лише трохи ослабло. Полем бою носилися коні без вершників, шкутильгали й на трьох, там і там, спираючись на поламані древка списів, намагалися звестися на ноги покалічені…

Вже обіч поля битви каркало – і коли воно встигло злетітися? – вороння, чекаючи своєї поживи.

Але живим було не до поранених.

Живі рубалися з останніх сил – осатаніло і люто.

Крик стояв, хрип, тупіт коней, брязкіт зброї, скрегіт заліза об залізо, і над шоломами, на які опускалися шаблі чи мечі, роями злітали іскри…

А коли в неділю почало світати, на руському боці не встояли ковуї і побігли… Це була вже поразка. І поразка ганебна.

Ігор, який на той час, як поранений, бився на коні (русичі билися пішими), кинувся до втікачів.

– Стійте, стійте!.. – кричав, не чуючи власного голосу, так охрип і змарнів. – Схаменіться! Хто втікає, той буде переможцями ганебно посічений!

Але марно намагався повернути втікачів до війська.

Ковуї, не соромлячись свого вчинку, шпарко втікали з поля брані, оголюючи руське військо, підставляючи його фланги під удари.

Догнати триклятих ковуїв, які так борзо-шпарко втікали з поля бою, Ігор так і не зміг, але відірвався від своїх. Завагавшись – чи не надто далеко він від’їхав від дружини, – Ігор все ж таки вирішив доганяти ковуїв.

Помчав до них степом навпрошки і щось безугаву кричав. Було спекотно – ніч не принесла бажаної прохолоди, й під ранок не стало свіжіше, – він зняв шолом, бо піт заливав очі. Та й ковуї, гадав, так швидше його впізнають і повернуться, але…

Не повернулися.

Чи не впізнали князя, чи впізнали та, охоплені панікою, вже не могли зупинитися. Швидше всього, вже не зважали на нього. Кому потрібен князь, який програє – тут кожен має сам рятуватися. А тому й кожен сам собі князь.

Ігоря упізнав лише боярин Михалко Юрійович, який теж, втративши глузд, втікав разом з ковуями. Але впізнавши, повернувся, ніяково опустивши очі.

Слава богу, як писатиме літописець, «ліпші мужі не прийшли були в замішання з ковуями, і мало хто із простих людей, чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші мужі билися пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав».

Але це вже була мужність приречених.

Збагнувши, що зрадливих ковуїв йому не наздогнати і не повернути – боягузи завжди втікають надто прудко – а від дружини він відстав і опинився між втікаючими ковуями і дружиною, Ігор повернув до війська, яке трималося вже з останніх сил…

Він мчав сам-один. Князь – і без охорони.

І його відразу ж впізнали половці і радо закричали:

– Рус-коназ сам-самісінький! Гайда ловити рус коназа! Га-га-га-га-а-а!!!

Половці кинулися навперейми Ігореві, який так і не встигне повернутися до своїх…

«…і тут схопили його на віддалі одного перестрілу від полка свого…»

І на третій день бою русичі зазнали нищівної поразки!

Майже все руське військо полягло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону – не знала ще такого Руська земля!