Валентин Чемерис - Ярославна

Спустившись зі скелі, Овлур скочив на коня і помчав до табору руських дружин. Гнав коня і щось кричав, як завжди, коли хвилювався, плутаючи половецькі слова з руськими, кричав, розуміючи, що вже пізно… Надто велика сила за ніч прибула до Сюурлію і ось-ось візьме в кільце русів…

То була щаслива – але ж і безпечна-безпечна! – ніч з п’ятниці на суботу, ніч перемоги, ніч успіху руської зброї.

Точнісінько, як казав колись один римлянин: прийшов, побачив, переміг…

Що б, здавалося, тепер, після такого розгрому, що його зазнали половці, які навіть вежі свої покидали, а з ними й «красних дівиць», могло б загрожувати русичам вранці у суботу?…

А якраз вранці в суботу для них мав початися кінець. Негаданий, жахливий, безславний кінець Ігоревого походу в Половеччину, заодно й початок ганьби та загибелі всього війська і полону самого князя.

Овлур тоді встиг.

Вихором увірвався він в руський табір.

Голосом чи не громовим (і звідки він у нього раптом узявся?) закричав (навіть коні, які лежали, миттєво посхоплювались і тривожно заіржали). Дивом лихим заволав:

– Рус, рус!!. Куман з усіх сторона оточує рус!!. Вставай, рус!!! Сідлай коней, рус!!! Бери шаблі та списи до рук – куман з усіх сторона іде!!. Кзак і Кончак ведуть куман рус смертним боєм бити!!.

Овлур тоді встиг.

Але встиг – так і не встигнувши. Руське військо вже було оточене, і кільце навколо нього невблаганно звужувалось.

І в Руському літопису з’явиться (11.V. 1185) лаконічний запис:

«А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се видатьи, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бруновича, і Токсобича, і Колобича, і Стебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до річки Дінця. Вони-бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од Бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись…»

І раптом…

От уже справді – раптом! Негадано-несподівано, неочікувано, як сніг на голову влітку, як град каміння з небес! Всього лише на другий день після своєї, здавалося б, такої блискучої і вражаючої побіди над поганими, коли половці чи не вовками-сіроманцями розбіглися степами, як ховрашки, загледівши над собою орла, коли Диви закричали на деревах, так ось тоді полки Ігоря Святославича раптом – справді раптом! – виявилися… оточеними.

Полками половців! Яких до всього ж було разів у десять більше за руських!

Мана!

Наслання!

Де вони взялися за одну ніч? Та ще після своєї поразки.

Химерний сон, що виявився жахним явом.

Зі своїми ордами зібралися майже всі половецькі хани (доки русичі йшли, нічого не підозрюючи, до берегів Каяли-Сюурлія), які жадали відомстити русичам за свої поразки 1183-го і весни й зими 1185 року.

…І почали виступати війська половецькі, як бори…

До чого ж красива поетична метафора!

Але хай це й образна прикраса літописця – «як бори», – хай половців все ж було менше, але їх і справді – без перебільшення – виявилося… багато.

В декілька разів більше, аніж їх могли очікувати русичі.

Їх було аж надто багато.

І де вони – у п’ятницю ж мовби розбиті наголову, – встигли за ніч проти суботи і на ранок суботній вирости, «як бори»?

Але для гадання вже не було часу, треба було хутчій хапатися за зброю і ставати на герць.

Як швидко час покаже – на смертний.

В тім-то й лихо, що серед землі половецької, де половці билися у себе вдома, де було їх стільки (і збирались вони швидко, як би ми сьогодні сказали, оперативно й виходили швидко на оперативний простір), що годі було загалом нечисленній, хоч і відчайдушній дружині удільного князя думати про перемогу. Ні про легку, ні про тяжку, лише б утриматися і хоч якось відтягнути розгром, що вже невідворотно наближався – як доля, як злий фатум.

Тільки розгром – повний і нищівний!

І той розгром не забарився, хоч русичі й билися відважно, ставши на смерть – це вони вже тоді відчули. Програвши битву, втекти вони не могли, половці їх все одно наздогнали б. Та й де сховаєшся в чужому степу, де вершника видно чи не на сотні верст?!