Валентин Чемерис - Ярославна

І тієї ночі Див кричав у Половеччині – чи застерігав кого, чи накликав на кого біду.

Швидше б кінчалася ніч у чужих краях, де половецькі чаклуни під завісою ночі чаклують на погибель русам…

Тривожна ніч у Половеччині, повна незбагненних звуків, шерхоту, стогону.

Десь пирхають коні, стугонять степи, наче там орда йде…

Та ось у степу почало дніти. Нарешті! Вже сяяла ранкова зоря-зоряниця, і нічний морок хутко втікав із степів кудись чи не на край світу. Вже свистіли на своїх горбочках байбаки, цінькало дрібне птаство, а обріями проносились руді лисиці, які гавкають на червоні руські щити.

Високо в піднебессі з’явився могутній степовий орел, оглядаючи звідти свої володіння. Неспішно линув без жодного помаху крил. Видно йому було далеко – і руський табір, що лише під ранок вгамувався, і ті полки половецькі, що непомітно під завісою ночі оточували пришельців. Хан Кзак приготував русам пастку і тепер чекав ранку. Йому допомагали інші хани. Вранці вони будуть батирами-переможцями. Ранок принесе їм славу.

Чув орел і плач половецьких дівчат – не солодко їм було в полоні. Плакали половчанки, не підозрюючи, що свої вже близько, а отже, й воля поруч.

Вранці вони здобудуть волю, а їхні поневолювачі, навпаки, постають бранцями. Десь уже з’явилося вороння – каркало, кружляло. Відчувало: ось-ось ці двоногі ляжуть трупами, і буде пожива.

Над Сюурлієм пролетів ранковий вітерець, хвилю погнав. В очеретах гудів водяний бугай, сплескувалася риба.

Пирхали коні.

Догорали нічні багаття. Ще міцно перед ранком спали русичі. І сторожа їхня біля пригаслих багать дрімала, поопускавши голови на груди…

Спали спокійно в руському стані – як сплять переможці з великим полоном. А завтра… Ба, вже сьогодні вранці чи й під обід, полон їх чекатиме ще більший. Всі вежі половецькі стануть їхніми, дівчата й жінки половецькі їхніми стануть, коні та худоба половецька їхньою стане…

З-за далеких горбів на сході, де була рожева смуга й полум’яніло небо, поволі сходило сонце. Спершу там виткнувся його краєчок, потім півколо, а далі й усе світило виткнулось, піднялося над степом, наче питаючи: а як ви тут без мене ніч провели? Живі-здорові?

Сонце рано-вранці кармінове, яскраво-червоне, без золотого блиску й такого ж проміння.

Споконвіку воно було божеством язичницької Русі, що втілювало життя, тепло, світло. У давніх слов’ян було два головні боги сонця – Хорс (бог сонячного диску) і Ярило – бог сонячної енергії. Слово хорс означало «круглий», а слово «ярило» – неприборканий, нестримний, шалений, або ще ярий, яскравий… Арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян-язичників «сонцепоклонниками». Ігор Святославич вважав себе онуком бога сонця. Нащадками Дажбога (сонячного божества) автор «Слова» назве увесь руський народ.

Сонце завжди ототожнювали ще й із земними владарями – імператорами, царями, фараонами, королями, князями. У «Слові» чотирма сонцями буде названо чотирьох князів: Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Курського, Володимира Путивловського, Святослава Рильського. Але скоро, скоро їм, сонцям Русі, доведеться побути в ролі рабів.

Вже зійшло сонце-Хорс, велике і кругле, а невдовзі за ним вигулькнуло й сонце-Ярило – яскраве, радісне, шалене…

Русичі уявляли сонце вогненним колесом, від якого залежало життя і благополуччя роду. Зміни пір року пояснювалися смертю і народженням небесного бога. Про сонце говорили як про живу істоту: воно прокидається після сну, сідає, встає, ховається за хмари. Сонцем скріплювали клятви, мирні угоди, а заклинання виголошували, обернувшись до небесного світила. У київському пантеоні на горбі Перуна стояв Дажбог – один із головних богів Русі. Під цим іменем обожнювалося сонце.

Як з’явився Ярило, русичі вже були на ногах – мечами, списами, шоломами чи й просто руками вітали Ярила.

– Слава, слава тобі, Ярило! Ярій над нами завжди!

Вітаючи бога свого, ще не бачили, що вони вже оточені полками половецькими, котрі переважали їх у кілька разів.

Одним до смерті, другим до рабства й гіркоти полону залишалися вже лічені години.

Вітали сонце й половці. У Половеччині, Куманії їхній, як були вони певні, сонце їхнє, куманське, і воно неодмінно спопелить русичів і принесе побіду синам Куманії…

Це вже коли вони з князем Ігорем втікатимуть з Половеччини на Русь, у «Слові» буде написано, що «Ігор пролітав соколоньком білим», а він, Овлур, «пробігав вовком босим сірим…»