Валентин Чемерис - Ярославна

Всі були певні: коли встигли до вирішального бою об’єднатися, неодмінно розіб’ють поганих. Брати-князі Ігор і Всеволод разом із своїми воєводами, конюшими і тисяцькими почали радитись та виробляти план подальших дій.

Військо палило багаття, смажило на наконечниках списів конину і готове було ринутись у бій.

В надвечір’я в степах гриміло, на обріях там і там свіркали блискавиці. Іноді грім ближчав, вої тоді поспішно хрестилися… Колись Бог прогнав диявола з неба, став той прохать, щоб дозволив верховодити людьми. Але Бог не дозволив, диявол почав йому погрожувати:

– Я слухати не буду!

– А я буду побивати громом, – каже Бог.

– А я під камінь сховаюся, – гне своє диявол.

– Я й там знайду!

– Я під чоловіка, ти пожалієш чоловіка і мене не уб’єш!

Розсердився Господь.

– Чоловіка уб’ю і пущу його в рай, а ти, нечистий, все одно згинеш!

Буває звідтоді, що Бог уб’є громом чоловіка. Це значить – чоловік не встиг перехреститись, а диявол і сховався під нього. Тож, кажуть старі люди, як грім загримить, треба хутчій хреститися. Щоби під тебе не сховався диявол.

Гриміло. І дружинники старанно хрестилися, бо ніхто не хотів, аби під нього диявол сховався. Їх і вдома розвелося, а в чужих краях і поготів від диявола треба спасатися…

А блискавиці свіркали, краючи небо, грім гримів – не інакше, як Господь усіляку нечисть і з Половеччини викишкував…

Саме там, біля Осколу, де Ігор чекав брата Всеволода, і сталася одна пригода, призвідець якої згодом так круто змінить долю князя новгород-сіверського, коли він потрапить в полон до половців.

Військо стояло на межі Половеччини, там, де починалися володіння немирних кочівників. Степи до самого обрію були пустельними, Ігор вимагав від своєї сторожі привести бодай одного «полового», а розвідники, хоч і гасали всюди, проте все не вдавалося їм запопасти кумана. І раптом з тамтешнього боку навстріч русичам примчав вершник.

Спершу було подумали, що то посланець Кончака, Кзи чи ще якогось половецького хана, їх – не полічити, – тільки дивно було, чому він один (та і як для ханського посланця він був зодягнений явно біднувато) – аж виявилось – перебіжчик.

– Рус, рус, – женучи коня чвалом, кричав незнайомець і розмахував руками. – Моя – кипчак! Куман! (так називали себе половці).

– Моя до вас… Моя не зовсім куман!.. Моя хоче служити вашому коназу…

Перебіжчика відразу ж відвели до Ігоря Святославича.

Князь з узвишшя спостерігав, як іде переправа на той берег. Він був захищений пластинками із задубілої шкури вола, що з’єднані металевими пластинками, в шоломі, при боці меч і щит. Кінь під ним нетерпеливо перебирав міцними ногами, пирхав, мотав головою, брязкаючи позолоченою збруєю.

– Заспокойся, друже, – князь поляскував долонею по мокрій лискучій шиї коня. – Назад вороття нам немає. По той бік нас чекає або слава, або…

Про друге «або» не доказав. На узвишшя вихопились вершники на чолі з воєводою сторожового загону, що рухався, як йому й належить, попереду війська.

Між ними на маленькому половецькому конику, що неспокійно косував оком на дужих коней русичів, охляп сидів перебіжчик. Власне, збуджено йорзав на конячій спині, непоказний з себе, з білим лицем і світлим волоссям, що було рідкістю серед половців. Замість вусів і бороди у нього було кілька волосинок, що поскручувалися. Судячи з усього, явно з тамтешнього простого люду. На голові замість звичної для половців круглої шапочки чи сірої шапки, – шматок якоїсь ганчірки, стара шкіряна куртка пропалена в кількох місцях, надіта на голе тіло. Такі ж старі шаровари, босий.

В одному вусі в нього – велика бронзова сережка, вже від часу позеленіла. В руці – канчук.

З-за спини в нього виглядав лук і сагайдак зі стрілами.

– Моя прозивайся Овлур, – кричав половець, блискаючи зубами. – Моя хоче служити руському коназу.

– Чого це ти… як тебе – Овлур? (перебіжчик закивав) – та раптом забаг служити руському коназу? – ледь насмішкувато запитав його Ігор Святославич.

Ратники, які обіч князя сиділи на високих і дужих конях – вони легко збивали з ніг і затоптували низькорослих і слабкіших кочівницьких коней, – з цікавістю розглядали половчанина.

– Руський коназ розіб’є куманів, од яких моя втікай!

Князь, як і його ратники, сидів на дужому коні, у панцирі, поножах, на голові – суцільнокутий шолом з шишаком, «стрілки» захищали ніс, а шию – брамниці.

Позолочений шолом сяяв на сонці, як новенький, і перебіжчик, коли дивився на нього, мружився.