Валентин Чемерис - Ярославна

«…І отож ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-річки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

І це сказавши, він перебрів Дінець…»

Очевидно, все ж Дінець він перебрів не одразу після слів своїх. Сонячне затемнення триває в основному 7,5 хвилин, і в природі тоді й справді щось лиховісне, в крайньому разі, моторошне твориться.

У давні часи затемнення соння вважалося лиховісною ознакою. І ця лиховісна ознака і припала на похід Ігоря до Дону великого.

У верхів’ях Уди (у ті часи – Малий Дінець, або й просто Дінець [28]) воно відбулося 1 травня 1185 року (астрономічні дані) о 16 годині 55 хвилин (момент найбільшої фази) за київським часом. Себто тоді, коли на Русі у церквах вже правили вечірню, тому русичам і здалося, що сонце стало місяцем.

В чужому, а відтак і ворожому степу, де опинилася руська дружина, нечисленна, в порівнянні з ордами половців, господарів тих степів, взагалі треба було триматися обережно, будучи готовим будь-якої миті до будь-яких несподіванок (вони чигали русичів на кожному кроці) – половці були десь неподалік і сторожко чаїлися, готові кинутись на пришельців. Але де вони могли так поховатися, що їх та їхніх веж (стійбищ) не було видно?

Ще мить тому в небі сяяло сонце. А воно всюди було однакове, хоч удома на Русі, хоч у степах Половеччини. І несло спокій у душі, що вже були охоплені сум’яттям. Лагідно сяяло сонце, день догорав поки що тихо та мирно, згодом у степу вже почало владарювати надвечір’я, що його влітку прийнято називати золотим. Котилося собі сонечко вічною своєю небесною дорогою до заходу, щоб уранці з’явитися на сході, і все тоді почнеться спочатку.

І ніхто в тій небесній високості не міг ані зупинити сонце, ані згасити його. Чи бодай затулити чимось. Принаймні половці на таке не були здатними.

І раптом…

І раптом у степу, досі тихому, наче що війнуло. Ніби хтось глибоко і тяжко зітхнув. І вже степом від обрію й до обрію і до руської дружини почала нестися пітьма. Чорна смуга її мчала степом, поглинаючи білий день, поглинаючи сонце, що почало чомусь тьмяніти, гаснути, зменшуватись…

А з ним тьмянів, гаснув білий день.

Хто ж це такий всемогутній, що може навіть білий день загасити?

Відразу пронісся вихор, накушпелив, завертів листям та бадиллям…

Десь стривожено закричали птахи.

Засвистіли біля своїх горбочків тлусті байбаки й притьмом кинулися до нір – наче од напасті рятуючись…

Над Дінцем, чи дивуючись тій пітьмі, що поглинала день, чи лякаючись її, теж закричали птахи. Дінець ураз почоронів, потемнів, спершу брижі ним пробігли, а потім з’явилися й хвилі.

Недобре загудів, засвистів вітер.

Зашуміли прибережні очерети, наче там хтось невидимий затрощикувався, зашуміли верби…

Руське військо охопив ляк – від того, що сонце ясне в ясному небі почало раптом зменшуватися, тьмяніти, зникати на очах – наче його пожирало якесь чудисько…

Ще мить – і чорна пітьма прилетіла й до русичів. Спершу сонце стало, як серпик місяця, а потім і зникло. Серед білого дня!

Тривожно запирхали коні і так же тривожно, не розуміючи, що коїться – невже кляті половці напустили чарів? – перегукувалися вершники, носячись сюди й туди і не знаючи, що далі діяти…

Це таки було знамення. Недобре. Якщо не зловісне. Військо занепокоїлось, вої перегукувались між собою. Хтось крикнув:

– Це нам застереження від половців! Щоб ми далі не йшли. Це їхні чаклуни-чародії, волхви їхні таке чинять!..

– Затулити сонце не під силу й куманам, – заспокоювали їх воєводи, але того, що творилося у степу, і вони не могли пояснити. – Це Боже знамення, але ми вистоїмо!

За слов’янською міфологією, Білобог у східних і західних наших прапращурів – уособлення білих, добрих сил, білого дня. Білобог живе на небесах і звідти керує людом. Уявляється в образі діда з довгою сивою бородою, в білому одязі з посохом у руці. Весь час перебуває в протиріччі з темними силами ночі.