Валентин Чемерис - Ярославна

І як результат:

Зокрема й половецькі, що для автора «Слова», звісно, є чужими.

Досить швидко повідомлення дивів-розвідників, які все видивлялися, зашифроване спеціальним криком та свистом, доходило до ханських ставок Куманії: ідуть руси! Будьте готові. Русів – кінних і піших – стільки-то й стільки-то, обози у них такі й такі… І русичам ще кілька день треба було діставатися до половецьких веж, а там уже все знали про їхній похід, скільки їх, і де вони зараз ідуть, і куди прямують…

І така дозорна служба працювала в куманів безперебійно і швидко – від одного дива до іншого – крик та свист у степу далеко чути, а в диви-розвідники відбирали лише найгорластіших, які гучно вміли свистіти й кричати, звалюючи свій крик та свист на якихось там дивів, від яких бідним русичам ставало аж моторошно – демон, мовляв, мороку і смерті кричить!

А вже отримавши вісті – за якусь там годину вони долітали від зовнішнього порубіжжя Половеччини до її веж усередині країни, – як писатиме автор «Слова», бігли «половці погані к великому Дону (там у них був нагальний збірний пункт на випадок тривоги) без второваних шляхів. Кричать гарби опівночі, мов ячання наляканих лебединих табунів. Веде Ігор к Дону вої (нічого, звісно, не підозрюючи), на дубах птиця сидить, жде його недолі…»

Тими «птицями» на дубах і були половецькі передові дозорники-вивідники, добре замасковані в гіллі, невидимі, хоч самі все бачили і криком-свистом передавали в ставку хана про появу в степах руської дружини. От і виходить, що «Див гукає вище древа, чужі (себто половецькі) землі слухать заставляє…»

«Весна 1185 року. Величезний, безкраїй, зарослий буйною травою дикий степ. Безконечні пологі спуски до далеких рік. Скриті від очей чагарі і гаї по ярах і балках. З усіх боків небезпека: степ належить тому, хто в ньому кочує, хто іде по весні з півдня від зимівок на багаті північні пастівники, на села і міста руські, щоб захопити дітей, жінок, чоловіків, поживитися золотом, хутрами, тканиною, зброєю. Степовики об’єднані, згуртовані, у них швидкі коні, облогові катапульти, щоб брати міста, величезні, що пересуваються на великих возах, самостріли, тятиву яких натягують п’ятдесят людей. Є навіть «грецький вогонь». Вони воюють і в Середній Азії, і на Балканах. Саме того року вони б’ються в Болгарії. Воюючи, вони рухаються всім народом: їхні жони і діти – в похідних повстяних хатках на возах. Це страшний ворог, жах і прокляття Русі – половці.

Повільно рухається в цій «незнайомій країні» – «Дикому Полі» – невелике військо новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і його небагатьох союзників. Вони ідуть вже давно, ідуть назустріч ворогу… Кожний день дороги збільшує небезпеку.

Тяжким було прощання з батьківщиною, що зникла за прикордонним горбом: «О руська земле! Уже за шеломянем єси!» – Б. Лихачов.

Це був той рубіж, за яким простиралося невідоме Дике Поле…

У першу ж ніч, як Ігор з дружиною залишив рідне місто, Ярославні приснився жахний сон. Хоча… Який сон, як усе було насправжки – ясніше ясного. На Новгород-Сіверський, а з ним і на Сіверщину, невідь-звідки взявшись – небо ж перед тим було чистим і ясним, на ньому вже висипали перші вечірні зіроньки, – раптом налетіла гроза.

Першими з’явилися грозові хмари з бузковим відсвітом, гірськими бескидами посунули на місто, і надвечір’я вмить стало грозяним, завили вітровії, і почало гриміти й свіркати. Не гроза, а наче якесь жахливе чудисько взяло в облогу небо над градом сіверян.

Завивали вітри, внуки бога Стрибога (Стрибала-Пос-вистача). Подих бога і є вітром. Мав він трьох синів: Сівера – бога холодних вітрів, Хора – бога західних дощових вітрів та мряки, і Літника – владику теплих літніх вітрів.

Цього разу налетів Сівера – як демонічна істота. Пронеслися вихори, завили, завертілися, і всі вірили, що в них ховається нечиста сила і вона жениться на відьмах. Чорти-біси ті.

А коли в дію вступив Перун – спалахнула справжня гроза. Старі люди казали: це Перун з Дивами, бісами та Марою б’ється. Роз’їжджаючи на золотій колісниці, у яку запряжено дев’ятеро крилатих золотогривих коней, Перун вогняними стрілами розганяв Дивів, бісів й усіляку нечисть, а важким молотом розбивав обледенілі хмари, пускаючи на землю життєдайну вологу. Інші – християни, – певні були: то в колісниці роз’їжджає по небу Ілля-громовер-жець і теж стрілами знищує усіляку нечисть, якої до біса зібралося на землі.