Валентин Чемерис - Ярославна

Путивль з його валами і надійними стінами залишився позаду і наче розчинився в тремтливому весняному маєві.

За вигином Сейму, який перейшли бродом 26 цвітеня, зустріли чернігівських ковуїв, що їх вислали Ігорю на допомогу, і пішли далі. Квапились, треба було якомога швидше дістатися донських степів – аби половці не встигли зібрати сили, вдарити на них усією раттю. За задумками все було ніби добре, а як воно виявиться насправді – хто про те наперед скаже?

Потяглися степи – типчаки, ковила-тирса, безмежжя від обрію й до обрію. Наче інший, різко відмінний від руського світ. Наче тут і не люди живуть, а… А половці, одне слово. І їх треба було будь-що застукати зненацька. Інакше сенсу в поході не було.

Поспішали. Йшли до пізнього-пізнього вечора, передрімували трохи і ні світ, ні зоря знову пускалися в путь. На Сулі до них приєдналися ратники Рильська, які прийшли туди своїм шляхом, і далі рухалися разом і в одному напрямку. В напрямку Ворсколу (Ворскли). 1 травня підійшли до Сіверського Дінця. Ігор полегшено зітхнув. Це була половина шляху, виділена на похід, і її пройшли благополучно – про половців ні слуху, ні духу. Вони, бідолашні, навіть і не підозрюють, що русичі йдуть на них. Це добре єси, дуже добре єси! Поки несподіванка на їхньому боці. Вперед, вперед!..

Ранками стояли тумани, вогкі, ще по-весняному прохолодні. Але тумани випадали рано-вранці, день після них був теплий і сонячний – вперед, вперед!

У балках та ярах все ще кували зозулі, але їх уже ніхто не зважувався запитати про майбутній вік, боялися, що виявиться коротким. Та й зозулі тут були, певно, половецькі, русичам не щедро віщували літа, – цур їм!

Зеленіли березові гайки, порозпускавши жовті шуби.

В річках та болотах гучно кумкали жаби, степами там і там пробігали руді лисиці. Промайне така звірина, а у вічу в тебе, як глянеш, – ще довго жовтіє, наче полум’я в них спалахує. На видрибцюваних горбочках свистіли тлусті байбаки. Над Дінцем, що вже вбрався у зелені шати, галасувало птаство – ой багато ж його тут зібралося, і чим їх приваблює куманський край?

Високо в небі там і там тяглися журавлі – чи з дому летіли, чи додому поверталися, весело курликаючи, ключі кудись квапились.

Військо Ігоря теж квапилось. Вперед, вперед!.. Удача – це несподіваність. Звалишся половцям, як сніг улітку на голову – вважай, тобі повезло. Вважай, ти виграв без зайвої крові.

Степами проносились вихори, ніби нізвідки мчали, піднімаючи сухе листя та пил, і в нікуди зникали. Іноді в чистому небі з’являлися хмари, і тоді лунко над степами прокочувався, ніби розминаючись та пробуючи голос, молодий грім-громенко. Теж не руський вже, куманський… І щось вороже вчувалося в його гуркоті.

– От клята земля, – зітхали русичі, – навіть грім і той не по-нашому гримить! Все тут не таке, як у нас!

– Сказано ж – Половеччина!..

Це пізніше так писатиме «Слово» про ті дні, коли Ігор увійшов до Половеччини, а вчені коментуватимуть, що Див – це уособлення міфічної особи в образі птаха, який віщує нещастя, недолю та різні лиховісні ознаки передає.

За слов’янською міфологією Див так і тлумачиться: демонічний персонаж, який жив у лісі на верхів’ях дерев і пронизливо кричав та моторошно свистів, аж од його крику-свисту волосся ставало дибки на голові.

Вночі він спускався з дерев і лякав перехожих своїм жахливим виглядом (ніхто не міг запам’ятати, який він на вигляд, всі, заїкаючись-затинаючись, казали: страшний, як самий… страх) та різким пронизливим криком. Як гадають учені, можна припустити, що назва Див пов’язана із словом «диво». І водночас із словами балтійських племен «дикий», «дивий». Оскільки одна із назв бога у слов’ян означає «дий», то за смислом виходить, що Див – божество страху і смерті. У ранніх слов’ян, розуміється.

Зокрема, й у східних русичів. У сербів Див – велетень, у болгар – буряний вихор. А ось в арійських племен Балтійського узбережжя – це назва небесного зводу. Особливо того, що вкривається грозовими хмарами, а отже, Див – таки означає демон мороку, чудисько змієвидне, велетень злих сил. Згодом і слов’яни почали називати нечисту силу та велетнів дивами.

Що він символізував у половців – невідомо. Але не виключено, що в них дивами (ті, які дивляться) називалися вивідники, дозорці на дальніх пограниччях, розвідники, зрештою. Висунуті на прикордоння половецької землі, диви, себто половці-дозорці й вивідники, які пильно оглядали видноколи та підступи до їхньої Куманії. У відкритих степах ховалися на високих деревах, що там і там росли – в гіллі у них і були замасковані гнізда, знизу невидимі. З тих гнізд, самі залишаючись невидимими, вони й стерегли далину. І тільки завбачали де рух якого війська чужинського, починали свистіти й кричати, застерігаючи про появу ворога інших дозорців, які далі од них ховалися на деревах у таких же замаскованих гніздах на верхів’ях високих дерев. А ті все тим же криком та свистом, що був зрозумілий лише посвяченим, передавали зашифрованими сигналами вісті далі й далі вглиб степів. Про це ж ясно сказано і в «Слові»: